Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
З усім знаряддям вони мерщій попростували до дверей.
— Стійте ж, — перепинив їх старий будочник, — хлопці, що ж ви?.. Як умовились!.. — Він перепинив їм шлях до дверей, простягаючи в'язку мотузок. Руки в нього тремтіли. Жінка його заметушилася, дрібно хрестячись.
Піркес сердито буркнув щось і скинув ломи на долівку.
— Мерщій!
Всі втрьох вхопили мотузки, сквапно розкручуючи звиви. Будочник простягся на ліжку, жінка, осміхаючись і немов соромлячись, нерішуче сіла поруч.
— Господи, гріх такий!..
Золотар накинув їй петлю через плечі і швидко затяг зашморг через груди.
— Руки, руки… — прошепотіла вона, часто дихаючи йому в лице, — руки ж обкрутіть, а тоді усю довкола, щоб встати не можна було…
Піркес тим часом вже обкручував будочника з ніг до голови, мов ковбасу. Стах, вагаючися, держав мотуз над маленькою Олечкою.
— Треба, треба! Крутіть! — захвилювався будочник. — А то скажуть: мале ж на Пост збігати могло, чого ви її не послали? Крутіть, хай хоч як, а крутіть…
— Гляди, — посміхнувся й Стах, — плакати, Олечко, не будеш? Вранці ляльку тобі принесу… І цукерок… аж дві… Тихо лежи, я легенько… — Він обкрутив злегка дівчинку мотузком і попробував, чи не ріже де. Черга прийшла до Варки.
— А може, мене не треба? — змолилася дівчина. — Я з вами піду! їй-богу? А тоді в лісі й пересиджу… Га? Немовби й вдома не була? Га? Будьте такі ласкаві…
Дівчині дуже хотілося побігти зразу ж назад, туди, на насип.
— Хай! — вирішив будочник за всіх. — Тоді за годину на полустанок побіжить… — Він покрутив головою, щоб розширити мотузку довкола шиї. — І немов людей сповістить… Роти ж, роти позатикайте клоччям… он там, у кутку…
За хвилину Стах, Золотар і Піркес були вже надворі. Варка притримала Сірка, і, згинаючися під важкою ношею знаряддя та бомб, вони побігли вгору на насип. Варка нагнала їх зразу ж.
— Давайте, я понесу! — Вона взяла в Піркеса ключі, і вони побігли вчотирьох.
Зліва з насипу було видно увесь полустанок. Червоні й зелені цяточки семафорів, освітлені вікна Поста, чотири жовтуваті перонні ліхтарі. Високий ліхтар біля блока то спалахував, то пригасав. Він блимав тричі вряд, тоді засвічувався на якийсь час і знову блимав тричі. Так і умовлено з агентом на Посту: тільки з станції буде повістка, що німецький маршрут пущений на головну, він почне блимати тричі вряд ліхтарем біля Поста.
Миттю Стах глянув І в правий бік. Там не було нічого. Там чорною запоною стояла ніч — чорне небо, чорний насип, чорний ліс. Лиш місцями проти зір полискували невиразно рейки. Дві пари рейок — туди, в чорну ніч, на захід, на Волочиськ, до австро-угорського кордону, до Німеччини. Туди, як в чорну пащу, провалювалися всі маршрути — з хлібом, з цукром, з худобою, з усяким народним добром.
— Тут! — прошепотів Золотар. — От і стик. — Він обережно поклав долі мішок з бомбами і схопив з Піркесових плечей кайло і лом.
Втрьох вони схилилися над стиком. Кожний чув биття свого і ще двох сердець. Ніч була душна, але хлопців трохи морозило. Варка запропонувала принести ліхтар і присвітити, та Стах на неї тільки цикнув.
Розгвинтити треба було тільки один стик. Тоді вибити кілька костилів, підважити і одвести рейку набік, бодай на два вершки. Два ключі клацнули об гайки. Золотар вхопив кайло і почав вибивати костилі. В тиші ночі звуки падали, як вибухи, — здавалося, їх було чути навколо за кілометр. Піт лив, як дощ, залізо лежало тверде й невковирне. Варка вхопила лом і почала гупати в шпали коло костилів, трощити пахучу сосну. Це придумано правильно — тепер костилі можна було одвертати набік. Золотар теж вхопився за лом. Перша гайка цокнула й покотилася. Треба було поспішати. П'ятнадцять-двадцять хвилин — і маршрут буде на полустанку. Ще три хвилини — і він тут.
Петарди! — прошепотів Стах. — Ми покладемо метрів сто вгорі… Яка тут швидкість, на цьому уклоні? Відповіла Варка:
— Від полустанка він набирає вже до тридцяти кілометрів…
— Значить, він перекинеться просто під схил!.. Біжи закладай петарди.
Кондукторська бригада їхала німецька. Але паровоз вели машиніст, помічник і кочегар з депо: старий Парчевський, Волков, Дзюбенко. Як вибухне петарда, вони мали плигати: і паровоза геть — так умовлено ще завчасу.
Піркес зник ліворуч тільки смутно маячив його ясніший за ніч силует. Потім силует зник. Стах кректів коло гайок. Золотар відважував і вивертав костилі. Варка довбала й витрощувала шпали — на щастя, вони були вкрай гнилі.
— Гляди! — прошепотів Золотар до Варки. — Як кінчимо, щоб зразу ж бігла у ліс. А то як піймають…