Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет
- Автор: Хаггард Генри Райдер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: “Мистецтво”
- ISBN: 5-7715-0434-3
- Переводчик: Тарас Олександренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет». Краткое содержание книги:
Напружений гостросюжетний пригодницький роман “Копальні царя Соломона” оповідає про мандри трьох англійських джентльменів у пошуках алмазних копалень на півдні африканського материка. Відважні, щирі герої попадають у Країну Зулусів та інших негритянських племен, де стають свідками місцевих обрядів та звичаїв і здійснюють благородні вчинки.
У романі “Прекрасна Маргарет” дія відбувається в Англії та Іспанії. Захоплюючі пригоди закоханої пари відбуваються на фоні тодішньої епохи, коли велику роль у політичному житті Іспанії відігравала жорстока інквізиція.
Ці романи мають незаперечний успіх у читачів багатьох країн.
Тепер нас страшенно почала турбувати відсутність їжі. Здавалося цілком ймовірним: якщо нам і вдалося уникнути смерті від спраги, то лише для того, щоб умерти від голоду. Короткі записи, які я тоді систематично заносив до свого записничка, найкраще розкажуть про сумні події наступних трьох днів.
21 травня. Вийшли об 11-й годині ранку, оскільки повітря було досить прохолодне для денного переходу. Взяли з собою кілька динь. Насилу тяглися уперед цілий день, але динь більше не зустрічали — мабуть, вийшли з тієї смуги, де вони ростуть. Не бачили ніякої дичини. Коли заходило сонце, зупинилися на нічліг. Нічого не їли протягом багатьох годин. Уночі дуже страждали від холоду.
22-го. Знову вийшли на світанку, відчуваючи велику слабість. За цілий день пройшли всього п’ять миль. Зустрілося кілька невеликих ділянок землі, покритих снігом, якого ми й поїли, оскільки їсти більше нам було нічого. Розташувалися на нічліг під виступом великого плато. Жорстокий холод. Випили по трішки бренді й лягли, загорнувшись у свої ковдри і притиснувшись один до одного, щоб не замерзнути. Голод і втома спричинюють нам великі страждання. Боялися, що Вентфогель не доживе до ранку.
23-го. Знову спробували йти далі, як тільки сонце піднялося досить високо і трішки відігріло наші захололі частини тіла. Ми в жахливому стані, і я боюся, якщо не роздобудемо їжі, то цей день буде останнім днем нашої подорожі. Лишилося тільки трохи бренді. Гуд, сер Генрі й Амбопа трималися чудово, але Вентфогель дуже слабий. Як більшість готтентотів, він не витримує холоду. Я вже не відчуваю колишнього гострого болю у шлунку, він якось занімів. Решта кажуть, що відчувають те ж саме. Ми перебуваємо тепер на рівні обривистого хребта чи стіни з лави, що з’єднує дві гори. Вигляд звідси чудовий. За нами до самого обрію лежить велика сяюча пустеля, а перед нами розстеляється багато миль гладенького, твердого снігу, що утворює майже рівну поверхню, яка плавно заокруглюється догори. У центрі її міститься гірська вершина, що має кілька миль навколо і піднімається в небо тисячі на чотири футів. Не видно жодної живої істоти. Допоможи нам, господи! Боюся, що настав наш останній час.
А тепер я відкладу свій щоденник набік, почасти тому, що це не дуже цікавий матеріал для читання, почасти тому, що те, що сталося далі, заслуговує, мабуть, детальнішого викладу.
Протягом усього цього дня (23 травня) ми повільно видиралися по вкритому снігом схилу, час од часу лягаючи, щоб зібратися з силами. Напевно, дивний вигляд мала наша компанія — п’ятеро виснажених, пригнічених людей, які насилу пересувають свої втомлені ноги по виблискуючій рівнині й озираються навкруги голодними очима. Пуття від цього було, звичайно, мало, бо скільки не озирайся, нічого їстівного навкруги не було. Перед самим заходом сонця ми опинилися просто біля вершини лівих Грудей Цариці Савської, біля величезного гладкого пагорба, покритого змерзлим снігом, який вивищувався над нами на тисячі футів. Як ми не почувалися погано, ми не могли не замилуватися чудовим видовиськом, що розкинулося перед нашими очима. Хвилі світла, що струменіли від західного сонця, побільшували красу пейзажу, місцями вифарбовуючи сніг у криваво-червоний колір і увінчуючи снігові тороси, що піднімалися над нами сяючою діадемою.
— Знаєте що? — раптом сказав Гуд. — Адже ми повинні бути зараз біля печери, про яку згадував старий джентльмен.
— Так, — відгукнувся я, — якщо тільки вона взагалі існує.
— Послухайте, Квотермейн, — зітхнувши, сказав сер Генрі, не треба так говорити. Я цілком довіряю старому португальцеві — згадайте-но воду. Ми незабаром знайдемо й печеру.
— Якщо ми не знайдемо її до настання темноти, ми можемо вважати себе покійниками, ось і все, — утішно пролунала моя відповідь.
Іще десять хвилин ми брели мовчки. Амбопа йшов поряд зі мною, загорнувшись у ковдру, туго затягнувши свій шкіряний пояс, щоб, як він казав, “змусити голод з’їжачитись”, так що талія його стала зовсім дівочою. Раптом він схопив мене за руку.
— Поглянь! — сказав він, указуючи на схил вершини гори.