За п’ять кроків до кохання

— Очам не вірю. Ти надягаєш свій віброжилет.

Я знизую плечима, наче нічого особливого не сталось, і кидаю погляд на компресор — ще раз упевнитись, що все під’єднав правильно. Як на мене, все добре, але минув чималенький проміжок часу, відколи я робив це сам.

— Четверта година, ні?

Вона закочує очі й пронизує мене поглядом.

— Під час усієї процедури не знімати, — каже вона й вислизає за двері.

Не встигають двері зачинитись, як я розкриваю ноутбук, викликаю Стеллу в скайпі, звісившись униз головою з ліжка з рожевим судном для зригування слизу в руці.

— Чуєш, вибач. Барб… — починаю я, коли вона відповідає на дзвінок, і змовкаю, помітивши її відсторонене обличчя, повні губи, складені в похмуру гримасу, з якою вона дивиться на свій телефон. — Ти в порядку?

— Так, — вона підіймає на мене очі й глибоко вдихає. — Увесь мій клас у шкільній подорожі в Кабо.

Вона розвертає телефон, щоб показати мені фото в інстаграмі — гурт людей у купальниках і сонячних окулярах радісно позує на піщаному пляжі.

Знизує плечима й відкладає телефон. Я чую крізь комп’ютер, як вібрує її жилет — монотонний гул у такт моєму.

— Мене просто трохи прибило, що я не з ними.

— Розумію, — кажу я, думаючи про Джейсона з Гоуп і про все, що пропустив за останні кілька місяців, живучи опосередковано, їхніми повідомленнями й дописами в соцмережах.

— І я планувала цю цьогорічну подорож, — каже вона, що мене не дивує. Вона, мабуть, планує кожен крок у своєму житті.

— А твої батьки? Вони б тебе відпустили? — з цікавістю питаю я.

Навіть до зараження B. cepacia моя мати зарубала б цю ідею. Шкільні канікули я завжди проводив зі звукозаписами.

Вона киває, її очі наповнюються цікавістю через моє питання.

— Звісно. Якби я була достатньо здорова. А твої ні?

— Ні. Хіба що, звісно, тамтешня лікарня заявить про нову чарівну терапію лікування B. cepacia стовбуровими клітинами.

Я сідаю й вихаркую в судно цілий згусток слизу. Кривлячись, лягаю знов. Пригадую, чому я постійно знімав цей жилет, доки не почалось оце.

— До того ж я там уже був. Там гарно.

— Ти там був? І як? — нетерпляче питає вона, підсуваючи ноутбук ближче.

Спливають розмиті спогади, і я бачу, як поряд зі мною на пляжі стоїть батько, і нам на ноги накочує хвиля, а наші пальці в’язнуть у піску.

— Так, я їздив з татом у дитинстві, до того як він пішов.

Я надто заглибився в спогади, щоб слідкувати за язиком, але якось дивно чути від самого себе слово «тато».

Навіщо я їй це сказав? Я ніколи нікому про це не кажу. Навряд чи взагалі згадував батька протягом багатьох років.

Вона розтуляє рота, аби щось сказати, але я швидко переводжу розмову на пейзажі Кабо. Аби не про нього.

— Пляжі гарні. Вода кришталево чиста. До того ж усі супер-суперлюб’язні й спокійні.

Бачу, як наростає пригніченість у її очах під час мого натхненного резюме, тож згадую випадковий факт, почутий на каналі Travel.