За п’ять кроків до кохання

Повільно видихаю, і По виразно дивиться на мене.

— Послухай. Я розумію, що ти робиш. Це мило.

Він, як завжди, читає мої думки, негідник.

— Але ця історія з Віллом. Це дійсно найкраща ідея? Тобто кому ж знати, як не тобі.

Я знизую плечима, адже він має рацію. Кому ж знати, як не мені? А ще я як ніхто вмію бути обережною.

— Це лише на кілька тижнів, а потім мене випишуть. Тоді нехай кидає лікування, мені байдуже.

Він підіймає брови, криво посміхаючись.

— Відмазка рівня сенату. Чудово сказано.

Він гадає, я закохуюсь у Вілла. У найбільш саркастичного й дратівного, не кажучи вже — заразного хлопця, якого я будь-коли бачила.

Час змінити тему.

— Ніяка це не відмазка! — говорю. — Відмазки — це твій стиль.

— Про що ти? — питає він, звужуючи очі, адже чудово все розуміє.

— Спитай Майкла, — парирую я.

Він ігнорує мене й одразу ж змінює тему.

— Благаю, не кажи, що раз у житті, коли ти нарешті запала на хлопця, той виявився фіброзником.

— Я лише допомогла йому з візком для ліків, По! Хотіти зберегти комусь життя — не те саме, що хотіти його самого, — розсерджено кажу я.

Я не запала на Вілла. Я не маю передсмертного бажання. І якби я хотіла зустрічатися з придурком, їх безліч на вибір і без КФ. Це смішно.

Чи ні?

— Я тебе знаю, Стелло. Наводити лад у візку з ліками — це все одно що прелюдія.

Він вдивляється в моє обличчя, намагаючись зрозуміти, чи я брешу. Я закочую очі й різко закриваю ноутбук, перш ніж хтось із нас це зрозуміє.

— І це називається манери! — доноситься до мене ображений крик По з коридору, а за кілька секунд по тому — грюкіт дверей.

Мій телефон вібрує, і я беру його, щоб прочитати повідомлення від Вілла.

«Любовна сварка?»

Мій шлунок знову стискається, але я морщу носа, збираючись видалити повідомлення. А тоді на екран вистрибує й пританцьовує анімована пляшечка пігулок — нагадування вдягти віброжилет о четвертій годині. Я закушую губу, знаючи, що Вілл щойно дістав те саме повідомлення. Але чи дотримається він його?