За п’ять кроків до кохання

Сховавши телефон до кишені, я визираю за ріг переконатися, що пост медсестер досі порожній, перш ніж вислизнути з ліфта. І підстрибую, коли з відчинених дверей лунає гучний грюкіт.

— О, чорт, — каже голос із кімнати.

Зазираю туди й бачу чорнявого хлопця, який раніше був у піжамних фланелевих штанах і футболці Food Network. Він сидить на підлозі біля перекинутого скейтборда й потирає лікоть, явно щойно навернувшись із нього.

— А, привіт, — каже він, устаючи й підбираючи дошку. — Ти щойно проґавив таке шоу.

— Ти тут трюки виробляєш?

Він знизує плечима.

— Нема безпечнішого місця, щоб зламати ногу. До того ж Барб щойно пішла зі зміни.

Точно.

— З логікою не посперечаєшся, — зі сміхом підіймаю руку і махаю. — Я Вілл.

— По, — каже він, усміхаючись навзаєм.

Ми витягаємо з наших кімнат стільці й сідаємо у дверях, один проти одного. Приємно поговорити тут із кимось, хто не злиться на мене весь час.

— То що привело тебе до Сент-Ґрейс? Не бачив тебе тут раніше. Ми зі Стел практично всіх знаємо, хто тут буває.

Стел. То вони близькі?

Я відхиляю стілець, притуляючись на ньому до одвірка, і намагаюсь ошелешити його новиною про B. cepacia якомога буденніше.

— Експериментальне лікування від B. cepacia.

Зазвичай я уникаю казати про це фіброзникам, бо для них це привід сахатися мене, як чуми.

Його очі розширюються, але він не відсувається. Лише катає дошку взад-вперед у себе під ногами.

— B. cepacia? Жорстоко. Як давно ти її підчепив?

— Місяців вісім тому, — кажу я.

Згадую, як прокинувся якось уранці, дихаючи важче, ніж зазвичай, а потім не міг припинити кашляти. Моя мати, одержима кожним моїм вдихом у житті, одразу відвезла мене до лікарні для якихось тестів. Я досі чую, як гучно цокають її підбори за лікарняним візком і як вона роздає накази людям навколо, наче керівник амбулаторії.

Я вважав її одержимою ще до того, як надійшли результати. Вона завжди надмірно реагувала на кожен голосний кашель чи задишку, не пускаючи мене до школи або змушуючи скасовувати плани, щоб піти до лікаря чи лягти в лікарню без жодної підстави.

Пам’ятаю, як брав участь в обов’язковому співі в третьому класі й закашлявся посеред нашої паршивої інтерпретації «Цього маленького світла в мені». Вона буквально зупинила концерт посеред пісні й стягнула мене зі сцени, щоб відвезти на огляд.

Але я не знав, як добре йшли мої справи раніше. Зараз вони набагато гірші, ніж були тоді. Лікарня за лікарнею, одне експериментальне лікування за іншим. Щотижня нова спроба розв’язати проблему, зцілити незцілюване. Хвилина не під крапельницею чи не в розмові про подальші кроки вважається згаяною дарма.

Але ніщо не поверне мене до списку на трансплантацію. І з кожним змарнованим тижнем моя легенева функція марнується теж.