За п’ять кроків до кохання
- Автор: Липпинкотт Рейчел, Дотри Микки
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6605-6 (fb2)
- Переводчик: Дарья Петрушенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «За п’ять кроків до кохання». Краткое содержание книги:
Прокашлююсь і йду далі.
— «Навчитися грати на фортепіано». Зроблено! «Вільно розмовляти французькою»…
Вілл перериває мене:
— Серйозно, ти колись робиш що-небудь не за списком? Не ображайся, жодне з цього не схоже на веселощі.
Я згортаю записник, а він продовжує:
— Хочеш почути мій список? Узяти майстер-клас із малювання в Боба Росса. Багато веселих маленьких дерев і жовтий кадмій — гадаєш, що це не вийде, але…
— Він помер, — кажу я.
Він криво посміхається мені.
— А, ну тоді, гадаю, я одразу перейду до сексу у Ватикані!
Я закочую очі.
— Гадаю, в тебе більше шансів зустріти Боба Росса.
Він підморгує, але його обличчя стає серйозним. Більш серйозним, ніж я будь-коли бачила.
— Добре, добре. Я хотів би об’їхати світ і мати справжню нагоду побачити його, розумієш? А не лише лікарні зсередини, — він опускає очі й продовжує робити начерки. — Вони всі однакові. Ті самі типові палати. Ті самі кахлі на підлозі. Той самий стерильний запах. Я бував скрізь, а насправді не бачив нічого.
Я дивлюся на нього, дивлюся по-справжньому, спостерігаючи, як падає волосся йому на очі, коли він малює, яке зосереджене в нього обличчя — жодних глузливих гримас. Цікаво, як це — об’їхати навколо світу, але ніколи не мати змоги вийти за стіни лікарні. Я була не проти перебування в лікарні. Тут я почувалась у безпеці. Зручно. Але я приїздила до тієї самої практично все своє життя. Вона мені як дім.
Якби на минулому тижні я була в Кабо, але застрягла в лікарні, це б не просто бісило. Я почувалась би жалюгідно.
— Дякую, — кажу я.
— За що? — питає він, підіймаючи голову й дивлячись мені в очі.
— За те, що сказав дещо справжнє.
Секунду він дивиться на мене, а тоді запускає пальці у волосся. Врешті-решт йому ніяково.
— У тебе горіхові очі, — каже він, указуючи на сонячне світло, що ллється крізь скло, обтікаючи мене. — Я й не знав, доки не побачив їх у світлі сонця. Гадав, що вони карі.
Від цих слів і від того, як тепло він дивиться на мене, серце у мене в грудях починає сильно битися.
— Справді гарні очі, — за мить каже він, і ледь помітний рум’янець заливає його щоки. Він опускає погляд, щось дряпає у себе в блокноті й прокашлюється. — Тобто, ну, щоб їх малювати.
Прикушую нижню губу, щоб приховати усмішку.
Уперше відчуваю важкість кожного дюйма, кожного міліметра цих шести кроків між нами. Щільніше кутаюся в толстовку й відводжу погляд на купи матраців для йоги в кутку, намагаючись не зважати на те, що цей порожній простір між нами — назавжди.
Увечері я вперше за цілий день продивляюся фейсбук, переглядаючи всі фотографії від друзів з Кабо. Ставлю сердечко під новою аватаркою Каміли: вона на дошці для серфінгу у своєму смугастому бікіні з широкою дурнуватою усмішкою на обличчі, плечі обгоріли до хрумкої шкоринки — всі мої попередження про сонцезахисний фільтр повністю проігноровано. Але раніше цього вечора Мія надіслала мені секундне відео «з-за лаштунків», зняте за лічені секунди після цієї фотографії: виявляється, Каміла досі не ладнає з серфінгом. Може, вона протрималася три з половиною секунди, яскраво всміхнувшись на камеру, а за мить злетіла з дошки.
Пускаюся в короткий переможний танок, коли доходжу до фото, розміщеного Мейсоном: його загоріла рука обіймає плече Мії. Мало не падаю зі стільця, побачивши підпис: «Красунечка з Кабо». Усміхнувшись, швиденько ставлю лайк, а тоді закриваю застосунок, щоб надіслати їй повідомлення.
«Так тримати, Міє!!!» І безліч смайликів з очима-сердечками.
Переводжу погляд і бачу, що мій кишеньковий записник досі лежить розгорнутий на сторінці з загальним планом. Мою увагу привертає пункт 27 «Побачити Сикстинську капелу з Еббі». Відкриваю ноутбук, і мишка зависає над блакитною текою з ярликом «Еббі».
Секунду я вагаюсь, а тоді клацаю на неї, й екран заповнює море фотографій, відео й художніх творів моєї сестри. Вмикаю відео з камери GoPro, яке вона надіслала мені два роки тому, — там вона балансує на вершині високого хиткого моста. На весь екран — запаморочлива відстань звідти, де вона сидить, до річки внизу. Течія під нею така сильна, що знесе все на своєму шляху.
— Очманіти можна, а, Стелло? — каже вона, розвертаючи камеру до себе й ще раз поправляючи свій ремінь безпеки. — Я подумала, тобі захочеться побачити, як воно!
Вона застібає шолом як треба, і ракурс відеокамери знову зміщується на край моста і довгої-довгої дистанції вниз.
— І я прихопила свого товариша зі стрибків! — вона підіймає мого набивного ведмедика-панду, який зараз біля мене, і міцно його стискає. — Триматиму його міцно, не хвилюйся!