За п’ять кроків до кохання

Бракує лише усмішки.

Дивлюся на стіну й помічаю, що над його ліжком висить лише стара карикатура. Узявши кнопку з маленької банки, вішаю шарж на стіну під нею.

Дзенькає ноутбук, і я кліпаю очима, швиденько прибираючи руку. Завантаження завершене. Обертаюся, підходжу до столу й від’єдную телефон. Згрібши все разом, відчиняю двері й простягаю телефон ненамальованому Віллу.

Він тягнеться, щоб узяти його в мене, другою рукою поправляючи маску.

— Я створила застосунок для хронічно хворих. Медичні карти, графіки, — буденно знизую плечима. — Він сповіщатиме тебе, коли треба прийняти пігулку чи виконати процедуру…

— Ти створила застосунок? Тобто сама написала? — перериває він мене, здивовано переводячи з телефона на мене розширені блакитні очі.

— Екстрена новина. Дівчата вміють програмувати.

Його телефон цвірінькає, і я бачу, як на екрані з’являється анімована пляшечка з пігулками.

— Івакафтор. Сто п’ятдесят міліграмів, — кажу я йому. Чорт, мені вже краще.

Підіймаю брови на Вілла, який уперше дивиться на мене без глуму. Він вражений. Добре.

— Мій застосунок такий простий, що навіть хлопці в ньому розберуться.

Повільно йду геть, упевнено хитаючи уявними стегнами, і мої щоки теплішають. Я йду прямісінько до вбиральні в іншому кінці поверху, куди ніхто не ходить.

Вмикається світло, і я зачиняю за собою двері. Здираю з себе рукавички й хапаю кілька дезінфекційних серветок з круглого кошика біля дверей, тричі обтираю ними руки. Повільно видихаючи, зриваю з себе все, що на мені: бахили, шапочку, маску, халат і накидку. Усе це заштовхую в сміттєвий кошик, пхаю донизу та опускаю кришку, а тоді біжу до раковини.

У мене мурахи по шкірі, наче я вже відчуваю, як бактерія B. cepacia шукає шлях прослизнути в моє тіло і впитися в мене.

Підходжу до раковини й відкриваю кран, з якого гучно б’є гаряча вода. Вчепившись у гладеньку порцеляну, оглядаю себе в дзеркалі, стоячи перед ним у бюстгальтері й трусиках. Кілька рельєфних шрамів від численних операцій перерізають мої груди й живіт, ребра випинаються з-під шкіри, коли дихаю, гострий кут ключиці здається ще гострішим у тьмяному світлі вбиральні. Почервоніння навколо гастротрубки стає все гіршим — явно починає розвиватись інфекція.

Я надто худа, надто покоцана, надто… Зустрічаю свої горіхові очі в дзеркалі.

Чого це Вілл хоче намалювати мене?

Його голос лунає у мене в голові, називаючи мене красунею. Красунею. І від цього моє серце йойкає, чого не мало б відбуватися.

Дзеркало затуманює пара, розмиваючи зображення. Відвертаюся й тисну на дозатор мила, доки те не виливається з руки. Тру ним долоні, руки та обличчя, змиваючи все в раковину. Потім наношу трохи надміцного антисептика для рук на додачу.

Витираюся, підіймаю кришку другого сміттєвого кошика й дістаю сумку з одягом, яку розважливо поклала сюди годину тому, збираючись до Віллової кімнати. Одягнувшись, востаннє кидаю погляд у дзеркало, перш ніж крадькома вийти з убиральні, аби ніхто не бачив. Як новесенька.