Після злучення тварина сумна
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1515-87-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Після злучення тварина сумна». Краткое содержание книги:
Радикальна українська проза! Чорний гумор!
Читати обережно!! Можливий культурологічний шок!!!
Не бажане читання цієї книги людям з обмеженими розумовими здібностями, адептам різних людоненависницьких та тоталітарних ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії, соціокультурних та психопатичних станів, спричинених браком освіти, культури та виховання, людям із ознаками “совкового дебілізму”, особам, яким не виповнився 21 рік, вагітним жінкам та тим, хто керує транспортним засобом.
Всі збіги імен, подій та місць, описаних у цій книзі, з реальними людьми та об'єктами є випадковими і не ставлять на меті ніякого іншого завдання, окрім створення повноцінної художньої картини світу, часу і характерів описаних у творах.
Після прочитання цього попередження ЖОДНІ ПРЕТЕНЗІЇ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ!!!
ЗАБОРОННЕ ЧИТАННЯ ЛЮДЯМ БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!!!
Він добре пам'ятав, як вони із вагітною вже Мариною приїхали сюди у серпні 1992 року. І, хоча дружина йому розповідала, що батьки мають дачу на Кароліно-Бугаз, він аж ніяк не чекав, що їхня ділянка буде знаходитися так близько від того місця, де була дача його далеких родичів.
«Це просто диво! — кричав він від захвату, стоячи на морському узбережжі й вказуючи рукою на блакитний будиночок, що виднівся метрів за двісті ліворуч. — Он бачиш, дах з антеною і невеличкий балкончик, заплетений виноградом! Ото була дача Голдіних, батькового двоюрідного брата, який у 1989-му емігрував до Америки. У нього була дружина-єврейка, та й сам, певне десь на половину був євреєм. Жорка, старший син їх, був таким принциповим комсомольцем, що попросився у Афган, хоча вони його легко могли відкупити. Там і загинув... А Сеня, той закінчив мехмат у Бауманці в Москві й теж подався до Америки. Зараз працює в Каліфорнії, в якійсь електронній компанії типу «Яблуко» називається. Майструє програмне забезпечення...
Багато думок і спогадів, багато фрагментів і картинок з не такого вже далекого минулого спалахували перед внутрішнім поглядом Аркадія, який хлюпався на мілині тієї розкішної причорноморської коси, що зветься Кароліно-Бугаз. Бодай годину, а може й більше провів він у морі, аж поки з лиману не війнув легенький вітерець...
Глава четверта
Вітер з лиману
Це сталося десь близько п'ятої пополудні. Вітер з лиману підняв на морі легкі брижі, і сонячне сяйво замерехтіло в тисячах дрібних хвильок, якими враз взялася морська гладінь.
На пляж знову потяглися люди. Першими вилізли з тіні своїх наметів упрілі після денного сну «дикуни». Трохи пізніше підтягнулися орендарі дач, а вже за ними, близько шостої, з'явилися на пляжі й корінні дачники з дітьми та онуками.
Вітер тим часом робився дедалі дужчим.
— Ти диви, як віє! — цокнувши вставною щелепою прорік восьмидесятирічний ветеран ВВВ, колишній пенітенціарний в'язень Борис Соломонович Штейнберг, дивлячись у бік лиману. Профілі Сталіна і Леніна, виколоті на його старечих грудях, взялися «гусячою шкірою», рівно як і якорі й троянди з кинджалами на його передпліччях.
— Дивись гарно за Лєначкой, а я зараз повернусь, — відгукнулася Дора Абрамівна, його кремезна дружина з тугим, розпухлим від внутрішнього жиру животом, і на тоненьких ніжках почимчикувала складати сонцезахисну парасолю.
Природне диво, що сталося на очах у спантеличених пляжників, справді вражало. За якусь годину-півтори золоту серпневу спеку з усього узбережжя здув свіжий і натхненний лиманський бриз, що налетів з півночі. Заходилися, загуляли морем справжні хвилі, завіялися пляжем піщані завірюхи, засипаючи очі й принесені з собою на пляж персики і виноград. Летіли у море обгортки від морозива, недопалки, цукеркові фантики, полишені байдужими до екології громадянами, летіли у море необачні комахи: бабки, бджоли, метелики, божі корівки, летіли надувні матраци і дитячі круги, беркицьнулися і покотилися пляжем декілька парасоль, і навіть чиясь пляжна підстилка засолопилася, вигнулася невпокореною дугою і теж полетіла у море.
Близько сьомої години вечора вітер здув з пляжу майже усіх відпочивальників. З десяток найбільш настирливих борюкалася із хвилями у морі, і ще декілька пар залишалися не березі, напнувши майки і втиснувши тіла у пісок.
Аркадій теж піддався загальним капітулянтським настроям і, сумно нахиливши голову, попхався додому.
— Ти, теє... пробач, щось на мене найшло... Завтра поїду до Бєлгорода по продукти...
Вітер з лиману раз у раз сколихував виноградне листя, в затінку якого лежала на шезлонгу його дружина, роблячи собі манікюр. Сонце падало за небокрай. Десь неподалік скиглила чайка.
— Де ти вештався? — маленький пензлик наклав на ніготь середнього пальця лівої руки охайну смужку насичено-рожевого лаку.
— Думав.
— І що надумав? — дружина підняла на чоловіка очі.
— Мені погано, коли ми сваримось.
— То ти вже не йдеш з дому писати свій «геніальний роман»? — подивилася на нього із прихильною усмішкою.
— Вже не йду. Де мала? — обвів поглядом порожнє подвір'я.
— Пішла з мамою ловити бичка.
— Зрозуміло. Насіння будеш?
— Буду!
Чорний, рясний дощ із шурхотом пролився із зеленого целофанового мішечка на розжарений чавун сковорідки.
«І знову програв — думав Аркадій, вибираючи з соняшникового насіння муміфіковані трупи комах, устюки, та дрібні галузки. — Коли б був сильним, кинув би все це під три чорти, зібрав би манатки і поїхав світ за очі геть від цієї рутини. Але ця клята відповідальність! Ну не можу я позбутися цього периферійного комплексу відповідальності за тих, кого до себе приручив. Дружина, донька... і все таке. Іншим це дається легко. Взяти хоча його театрального товариша Павла Рубана, який подався на телебачення і став там популярним ведучим. Як тільки сім'я стала йому на заваді, він швиденько розвівся і, здається, довго не мучився з того факту, що дитина буде рости без батька. А я так не можу! Господи, хоч би наважитись на якийсь вчинок!»
Кинувши у рота декілька сирих бубок, Аркадій голосно зітхнув, прикрутив вогонь під сковорідкою, витяг з шухляди довгу алюмінієву ложку і взявся мішати насіння, яке вже потроху починало потріскувати.
— А бичок сьогодні має ловитися гарний. Вітер з лиману! — зненацька закричав до дружини, спльовуючи соняхові шкаралупи собі у руку.
— Атож! Читав у свіжому «Бульварі», як Микола Мозговий усіх наших естрадних співаків з багном змішав?
— Ні, ще не читав...
— Ну то почитай... Обрегочешся...
Аж раптом з боку воріт, які виходили у бік лиману, почувся стук хвіртки і веселий, лункий голосочок їхньої п'ятирічної донечки продзвенів:
— Мамо, мамо, бабуся впала у воду!
— Та хіба жартуєш? — підхопилася з шезлонгу Марина.
— Авжеж, авжеж! — сумно погодилася з малою Антоніна Петрівна, — навернулася стара дура з дебаркадера так, що увесь лиман ледь з реготу не вмер!
— У бабусі клювало, коли вона закидала вудочку попід траву, — спробувала прояснити причину падіння мала Марійка.
— А я ж сиділа на самому краєчку, не втрималася і полетіла у воду!
— Та й ще й як полетіла... Як бомба! Ха-ха-ха, — донька заливалася дзвінкім сміхом.
Аркадій вибрався з кухні подивитися на це кумедне видовище. Теща пленталася за Марійкою в облиплих спортивних штанях та строкатій блузі, тягнучи за собою мокрий слід та тримаючи у руках коротенькі вудки. Мала ж несла бідончик з рибою.
— А що багато наловили?
— Та трохи є... — недоброзичливо зиркнула на Аркадія теща і, проклинаючи своє старече життя-буття, попхалася до спальні переодягатися.
Вечеряли того дня, як завжди, надворі, незважаючи на те, що вітер буйно гуляв у листі винограду, а недалеке море настирливо лупило в берег вже досить високою хвилею.
— Наче сірководнем пахтить! — націлила ніс за вітром Антоніна Петрівна, підкладаючи собі на тарілку ще пару смажених бичків.
— Ну, за рибалок! — підняв склянку з вином Аркадій.
Ох, вже ці південноукраїнські вечері на дачах! Музика, пісня, ораторія, симфонія чуттєвих, кулінарних та емоційних насолод. Свіжі помідори з бринзою, смажені баклажани з часником, припущений червоний перець із травами, свіжозварені кукурудзяні початки, ну і, звісна річ, бички!
О, прекрасні й неперевершені смажені лиманські бички! Нема в усьому світі нічого смачнішого за вас! Маленькі, трохи більші за палець, ви — уособлення, епіцентр місцевого епікурейства. Майже завжди доступні, найбільше ви смакуєте у клярі. Випотрошені й засмажені разом із голівками, ви танете у роті. Вас люблять навіть малі діти, які зазвичай не переносять кістляву рибу. Бо ви некістляві! Ви божественні! А ті маленькі кісточки, що ви їх маєте: реберця, хребет, щічки, гарно просмажені у духмяній місцевій олії, стають м'якими і скоріше нагадують засмажену шкоринку, аніж риб'ячі кістки. І нехай Франція хизується своїми устрицями та жаб'ячими лапками, Іспанія — своїм хамоном, Греція і Кіпр люблять мезе, а в Південно-Східній Азії найласишим смаколиком є кров змії чи мізки мавпи, тут, на півдні України, нема нічого смачнішого за смажених бичків, а особливо тоді, коли запивати їх терпким шабським аліготе.