Розбите дзеркало
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Павутиння мороку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-8097-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Розбите дзеркало». Краткое содержание книги:
— Гайдук…
— Лоро, ви залишаєтесь. На вечерю на спецзамовлення роблять реберця, хоч їх немає в меню. Кажу ж, ми їм подобаємося. Висувайтеся на базу, подробиці на місці.
Сокіл розвів руками.
Він знав, зрозуміла Лора. Він уже все знав.
9
Після тридцяти, на четвертому десятку відмірених життям років, Лариса Кочубей нарешті дізналася про себе чимало нового.
Наприклад, що за своїм психотипом справді домосідка. Хай би як ненормально, дивно це не виглядало, особливо — в часи безвізу, коли широкий світ відкривався всім охочим без перешкод. Але Лору не тягнуло в далекі мандри, навіть якби чоловік запропонував кинути до її ніг Париж під час весільної подорожі. Подорожі як такої не було, саме слово подорож і гармидер, котрий тягнули за собою збори, виштовхувало з зони комфорту.
Або — пори року. Виявляється, вона не мала улюбленої. Мерзла взимку, чаділа від спеки влітку. Восени й навесні не вилазила з застуд, легко підхоплювала нежить, соромилася шмарклів, коли постійно треба сякатися на людях. Колись чоловік пожартував: Лорі треба спеціальне помешкання зі штучним кліматом, який буде підібраний індивідуально. Це не виглядає фантастикою, сказала тоді вона. Подібні мікроклімати — привілей не лише мільйонерів. Десь їх створюють із лікувальною метою, читала про таку практику.
Ще вона ніколи-ніколи-ніколи не сяде за кермо. Хай із часом лишиться не тільки єдиною жінкою, а єдиною дорослою людиною на планеті, котра не опанувала автомобіль. Чоловік якось умовив спробувати. Досі згадує відчуття непозбувного жаху, а ще — як трусилися потім руки.
І кладовища.
На чоловіковому похованні трималася, дивуючись сама собі. Пережила похорон Ярослава, мовби все відбувалося не з нею. До того ще в школі, підлітком, доводилося проводжати в останню путь бабусь із дідусями, мамину двоюрідну сестру, яка свічкою згоріла від раку, сусідського хлопчика, збитого машиною. Уже працюючи слідчою, відвідувала морг, коли треба було особисто оглянути черговий труп. Тож кидаючи жмені землі на кришку чоловікової труни, не мліла й не рюмсала. Списувала це на звичку, набуту за кілька років у відділі особливо тяжких злочинів.
Але на дев’ятий день, коли традиції вимагали навідати небіжчиків та пом’янути їх, Лору просто з цвинтаря повезли в найближче відділення «швидкої допомоги».
Потому їй було неабияк соромно, що уникала кладовища, через що розсварилася зі свекром та свекрухою. Призналася в гріху лише Гайдукові, і то випадково, якось так само собою, у якійсь розмові. Той запропонував варіант: навідувати чоловікову могилу разом, і не часто, лише в поминальні дні та в день його народження. Так збережеться пристойність у очах чоловікових батьків, а він завжди підстрахує, забере Лору за першим її сигналом. А взагалі, сказав тоді Гайдук, усі, кого ми любили й втратили, щодня згадуються в нашій пам’яті добрими словами. Для того, аби пам’ятати, провідувати могили не обов’язково.
Лариса Кочубей відтоді, як овдовіла, обходила цвинтарі взагалі. Навіть у сонячні дні вони навіювали на неї тугу, вганяли в депресію. Вибивали з робочого ритму й життєвої колії.
На похорон Ігоря Ярового вона змусила себе піти.
Тільки там мала шанс побачити тих, хто напевне знав покійного близько. Крім неї й Сокола, який завбачливо тримався поруч із готовністю вивести, щойно запаморочиться голова, сюди навряд чи прийдуть зовсім чужі. Лорі хотілося знати, що являв собою Ігор Яровий, котрий справив на неї не найкраще враження. Та напевне мав як не друзів, то добрих приятелів. Здатних розказати про нього більше й різного.
Її цікавили вороги.
Ті, хто міг бажати Яровому смерті.
У ній поволі прокидалася слідча. Сищиця, якій одні старші колеги пророчили швидку кар’єру, а інші — тих було більше — не менш швидке звільнення з чоловічої роботи й переведення кудись до канцелярії, перебирати й підшивати папірці. Жінку, тим більше молоду, самостійною одиницею в переважно чоловічому колективі не сприймали. Не раз чула, чия вона протеже, з ким переспала й далі підсипає, аби триматися саме на цій службі. Всякий раз згадувалися інші прізвища, Лора з якогось моменту навіть почала записувати, аби не забути. Також визнавала: неприязнь і невизнання більшості не зникли навіть після розкритих особисто нею кількох гучних справ. Одна з них — маніяк, якого не могли вирахувати два роки, бо не мав «фірмового» почерку.
Розмови припинилися після одруження, бо чоловік працював у протилежному крилі управління.
Потому, як він після Майдану грюкнув дверима й згодом пішов добровольцем, вона лишилася на зло язикатим.
Її кар’єра слідчої завершилася після його загибелі — пішла сама, не могла.
Учора, вислухавши Гайдука та обговоривши пропозицію, спіймала себе на думці: давно шукала нагоди повернутися до слідчої практики. Не знала, під яким приводом, бо робота консультанта в службі безпеки великого банку нічого схожого не передбачала.
Тож зараз Лора пішла шляхом, який звично обирала, отримуючи чергову кримінальну справу. Встановити ближнє коло загиблого, за можливості опитати частину знайомих. Повернулися вони з Соколом у той самий готель, навіть удалося отримати ті самі номери. Мостячись у ліжку, Лора подумки домовилася сама з собою про крамольне: навіть якщо прокляття справді існує й наздогнало Ігоря Ярового, на те має бути цілком реальна, зрозуміла причина.
Покарання за гріхи.
Ну-ну, всі не без гріха.
Скелети в шафі Ярового напевне зберігаються.
10
Дивна компанія відразу впала в очі.
Ті четверо, кожен зі свого боку, робили все можливе, аби не привертати до себе увагу. І саме цим її привернули. Принаймні Лора відразу помітила: вони мимоволі розмістилися по периметру, інакше триматися на відстані одне від одного не могли. Можливо, Лорі підказав не такий уже, як з’ясувалося, забутий сищицький досвід. Бо той, хто прийшов опівдні провести Ярового в останню путь, навряд чи мав мету іншу, крім цієї. Натомість Лора видивлялася щось чи когось, що могло видатися дивним на сторонній погляд.
Саме тому помітила маневри кожного з чотирьох.
Народу прийшло не аж так багато. Тримаючись на пристойній відстані, Лора все ж обрала позицію біля однієї кованої огорожі, звідки місце прощання відкривалося якнайкраще. Змогла визначити родичів, найближче до могили — мама, у жалобі, під руку її тримає тато, сутулий чоловік у довгому коричневому плащі. Рідня гуртувалася довкола. Знайома офісна секретарка стояла там же, серед найближчих, сліз не соромилася. Нічого схожого на прощальний мітинг не було, слів ніхто не говорив. Хіба Іван Данилюк — вона вже знала, який на вигляд переможений конкурент, — приніс великий вінок і говорив щось батькам тихо, довго й, схоже, переконливо.
Але четверо з’явилися на кладовищі майже водночас.
Їх відштовхувало одне від одного, немов магніти з однойменними полюсами.
Найпомітнішим був ковбой. Точніше, молодий чоловік, напевне одноліток небіжчика, який уже виходив із «мустанга», коли вони з Соколом під’їхали. Аби не серйозність, жалобність, трагічність моменту, Лора готова була припустити — на приватний урочистий захід запросили артиста-аніматора. Вдягнений у замшеву ковбойську куртку, джинси й гостроносі ковбойські чоботи чоловік зняв крислатого «стетсона»[6] й залишив у машині. Неквапом рушив головною цвинтарною дорогою в напрямку похоронної процесії — аж раптом швидко ступив убік, праворуч, за надгробки.
Лора простежила за його поглядом. Ковбоя не так налякала, як збентежила поява біля воріт червоної «шкоди». З машини вийшла коротко стрижена брюнетка в темному плащі, застебнутому під саму шию й підперезаному широким пасом. Брюнетка не спішила йти далі. Біля машини закурила, ніби чогось чекаючи. Але зробила лише дві затяжки — кинула цигарку під ноги, розтоптала носаком короткого чобітка на товстому підборі. Не озираючись, пішла вперед, і Лора зрозуміла раптовий поспіх.
З-за рогу перевальцем рухалася невисока повнява білявка з волоссям до плечей. Ця вбралася просто, чимось нагадувала типову продавчиню з базару: обтислі джинси, недорогі кросівки, плетений светр під горло, куртку зі штучної шкіри розстебнула на ходу. У проймі цвинтарних воріт білявка завмерла, покрутила головою, наче збираючись переходити дорогу в небезпечному місці й дивлячись, далеко машини чи ні. Жінка в плащі тим часом ішла прямо, не озираючись, а прикметне вбрання не давало ковбою жодного шансу лишитися непомітним. Коротко затримавши погляд на кожному з прибулих, повнява білявка перевальцем забрала ліворуч, огинаючи місце свіжого поховання великим півколом і, проте, рухаючись у тому ж напрямку.
6
Капелюх із фетру або шкіри з високою округлою тулією, верх якої ввігнутий всередину. Криси широкі, загнуті вгору та з боків.