Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Він записує номер і потім довго ворожить над вертушкою. Я тим часом оглядаю пістолет Лебруна. Його калібр 7,65. Здається, такою ж зброєю було вбито Марту Вальтерову. Пістолет старанно вичищено. Скидається на те, що в його власника було доволі часу, аби привести його в порядок. Хоча з цього самого пістолета могли пристрелити і його, і потім так само старанно вичистити.
Лоубал, нарешті, додзвонився і передає мені трубку. Ледве встаю, щоб підійти до телефону, так натомився за цей тривожний день.
Чую знайомий голос свого старшини.
— Розшукайте негайно Карличка і Яна Тужиму, — наказую йому. — Хай Карличек потурбується про машину і водія. А Тужимі скажіть, хай візьме експертів та знайде пані Криштофову. Він знає, де її шукати. Хай умовить її приїхати сюди. Це дуже важливо. Карличек знає, де я. Якщо не буде іншого зв'язку, дзвоніть на пошту. Зрозуміло?
— Так, товаришу капітан.
— Тоді виконуйте.
Вішаю трубку. Тихо, одноманітно цокає годинник на стіні. Я сідаю за письмовий стіл, кладу голову на руки і збираюсь трохи здрімнути.
В помешканні холодно. Лоубал питає дозволу у поштмейстера й розпалює дрова в каміні. У нього є також невеличка пайка кави, що її він приніс із ресторану.
Телефон мовчить до першої години ночі. Та ось знову дзеленчить, настирливо й нетерпеливо. Трубку здіймає Лоубал.
— Зараз передам капітану…
Чую голос Трепинського.
— Операцію вже зробили, — доповідає він, — стан хворого дуже важкий. Кризи сподіваються через день. Криштоф до свідомості так і не приходив. Лиш у кінці операції трохи підняв повіки. Хірург вважає це доброю ознакою. Пораненого поклали в окрему палату. Все йде, як ви наказували. З завтрашнього ранку біля нього чергуватиме наша сестра-жалібниця.
— Гаразд, — кажу я. — Опис речей зробили?
— Так.
— Тоді прочитайте мені швиденько.
Лоубал дістає шмат паперу, і я диктую йому все, що чую од Трепинського.
— Пістолет калібру 7,65 у внутрішній кишені піджака. Номер його такий-то. Шість патронів в обоймі, сьомий — у стволі. Восьмий, судячи з усього, вистрілено зовсім недавно.
— Далі…
Та все це вже малоцікаве.
— Зоставайтесь там. Потім побачимо, що робити.
Вішаю трубку і звертаюсь до Лоубала:
— До обіду необхідно з'ясувати, чи не чув, бува, хто-небудь цього пострілу. А може, й бачив ось такого чоловіка (описую того, що сидить у підвалі).
— Слухаюсь, — козиряє Лоубал.
Ми знову заварюємо каву. Потім кожен сідає з свого боку стола, і так і мучимось аж до світанку. Я прокидаюсь од жахливого болю в лопатках і в нозі. Встаю з таким самопочуттям, ніби у мене потрощено всі кістки. Лоубал не рухається. Ніздрі його роздуваються од рівного дихання.
Вогонь у каміні вже пригас. Догоряє і гніт у гасовій лампі. Вона чадить, і я гашу її.
За вікном уже сіріє. Роблю кілька гімнастичних рухів і виходжу надвір. Зупиняюсь на безлюдному шосе. Мороз проганяє рештки сну, і я починаю милуватися зорею. Настає новий день. Що він мені принесе? Чую далекий гул автомобіля. Але коли рушаю йому назустріч, мене гукає Лоубал.
— Їдуть, — кричить він.
Це або оперативна машина, або Тужима з експертами. Прошу Лоубала збігати та розбудити директора готелю. На деякий час мені потрібне його помешкання. Нагадую також, щоб Лоубал з'ясував, де живе художник, та, якщо зможе, зазирнув до нього.
— Біля телефону хай почергує поштмейстер.
Машину вже видно на розвилці. Вона об'їжджає моє авто, мотоцикл Лоубала й зупиняється. Із неї вискакують четверо. Це оперативна група. У кожного невеличка валізка. Останнім, не поспішаючи, виходить водій.
Лоубал ледве достукався в готель. Я уже встиг дати вказівки оперативникам, а він усе гримав у двері. Та ось, нарешті, з'явився заспаний директор.
— Доброго ранку, — вітає його Лоубал. — Накажіть дати нам що-небудь поснідати. Ми голодні, наче вовки.
— Навіщо так гримати, — бурмоче старий, — я теж ще не їв…
Всі входимо до приміщення і розсідаємось у ресторані. Хоча Лоубал одразу відходить — його жде «побачення» з Шламмом. Ледве з'явилися на столах чай, кава, яйця, шинка і хліб, як за вікном почувся гул другої машини. Хвилина, і до нашого гурту пристало ще шестеро. Їх очолює сам Карличек. За ним поважно суне пані Криштофова в теплому пальті, потім Гонзик Тужима, двоє військових і водій. Військові приковують увагу мешканців хутора, та в цьому я сам винен: слід було попередити, щоб перевдяглись.
— Ну ось, тепер, здається, всі, — кажу я.
— Ви наказали чекати на пошті, — виправдовується Карличек. — Може, ми тут заважатимем?