Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

В кімнаті з трьома вікнами на деяких речах було засвідчено сліди пальців Криштофа і Лебруна. Проте не було жодного сліду того, третього, який ховався на даху.

На клямці дверцят, що вели до вежі, виявили жіночі пальці. Отож, якщо вірити Томановій, вона зайшла до кімнати з трьома вікнами за кілька хвилин переді мною. Коли ж її спільник піднявся на дах, вона зачинила дверцята і спокійно чекала на мене. Тим самим урятувала його. А мене пошила в дурні. Я певен, що то був її коханець — отой Шламм.

Дивно лише одне, як він вислизнув. Не міг же він вийти парадними дверима: я неодмінно почув би скрегіт.

— Ви обдивилися всі вікна? — питаю.

— Дуже уважно.

— А чи нема де тут потаємного ходу?

— Ні, нема.

— А тайника?

— Теж — ні. Може, він скочив з даху. Та ми обдивилися кожен вершок.

Прийшли Лоубал із Карличком. Ніхто у Високому не чув жодного пострілу. Ніхто не бачив чоловіка в чорному.

— Ну що, зробимо постріл? — питає Карличек.

Я махнув рукою. Це вже здається мені зовсім не потрібним. Опергрупа встановила, яким чином труп Лебруна було затягнуто в підвал, і я не сумнівався, що постріл зроблено у великій кімнаті. Начальник опергрупп показує товстенні стіни і важкі штори, каже про віддаленість вілли од решти будинків. Цього достатньо, щоб зрозуміти — постріл не чути було зовні.

Двоє працівників оглядають кожне поліно. Десь же мусить бути, каже один із них, та проклятуща куля. Та й гільза кудись запропастилась. Видно, той, хто стріляв, потурбувався про неї.

А я тим часом думаю: Криштоф розповідатиме своє, а папі Томанова — навпаки. Коли я вже ладен припинити пошуки, один із працівників знаходить кулю у глечику з водою. Тепер ясно: куля пронизала тіло Лебруна, вдарилась об стіну і впала в глечик.