Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

Пораненого я залишив у цілковитій тиші, теплі і спокої. Іншого я для нього зробити не міг.

Заходимо, одчиняєм двері до зали, Криштоф лежить у тій самій позі, от тільки руку, по-моєму, трохи зігнув. Колір обличчя зовсім сірий. Нахиляюсь. Він ледве дихає.

Трепинський витягає з кишені хустинку й бере кочергу. Обережно односить її вбік.

Тепер у мене є час роздивитися уважніше. Стіни пофарбовано в мутно-зелений колір. На них декілька картин в овальних і прямокутних рамах. Такі-сякі натюрморти з грушами, зайцями й перепілками. Над великим овальним столом чимала лампа. Пахне керосином, порохом, дровами і цвіллю. Висока стеля геть закіптюжена й брудна.

— Ходім оглянемо іншу половину, — кажу я Трепинському.

Там теж холодно й пусто, наче у замку, де живуть привиди. Вздовж коридора ряди помешкань, майже нічим не заставлених. Підлога вкрита густим шаром пилу, але жодного сліду не видно.

З вікна наріжної кімнати Трепинський побачив санітарку.

— Ідіть, допоможете їм, — кажу я, — та накажіть все пильно оглянути й описати, аж до його білизни. І хай його влаштують окремо, якщо, звичайно, довезуть живим. Хай пильнують, щоб ніхто до нього не заходив. Коли хто наполягатиме, сповістіть мене. Чатуйте! Записуйте все, що б він не говорив. Найліпше вам самому поїхати з ними. Подзвоніть мені, щойно з'ясується його стан.

— Слухаю, — відповідає Трепинський і хвацько повертається на підборах.

А мені тим часом хочеться все оглянути. З цієї половини теж сходи ведуть нагору. Створюється враження, що господареві будь-що хотілося мати найближчі виходи на дах. Піднімаюся сходами, на клямці дверей бачу відбитки чиїхось пальців. Немає сумніву, що це чоловіча рука. Зовсім недавно тут хтось був. Звідціля добре видно цегляну огорожу, верхівку вежі і двері, що ведуть до того місця, де я застукав пані Томанову.

Вітер наніс сюди з лісу піску і сміття. Бачу, що біля отвору, з якого я визираю, хтось розворушив сміття, обережно ступаючи сюди од вежі. Тепер я певен, що двері вежі були зачинені цією шептухою, котра впустила туди свого спільника. А він по дахові перебіг сюди. Одначе, боячись гуркоту вхідних дверей, мабуть, ховався тут, поки я нишпорив по будинку. Так, я припустився помилки. Тепер зрозуміло, чому Томанова така незворушна.

Гаразд, подальший обшук зроблять оперативники, а я повертаюсь до зали, що з неї саме виносять ледве живого Криштофа. Посеред приміщення стоїть Трепинський з якимось дуже, стурбованим чоловіком. Це, звичайно, лікар. Він витирає руки вогким рушником.

— Так, — каже він, — пробито череп. Негайно потрібен рентген і операція. Я не ручаюсь за нього.

Він поспішає, але я затримую його.

— Скажіть, будь ласка, чи могла це зробити жінка?

— Ні. — Він глипає на кочергу. — Гадаю, що ні.

Санітарка тихо від'їжджає. На бруківці, що веде до асфальту, її сильно хитає. Слід лише водієві рвучко змінити швидкість, і лікаря теж доведеться вкладати поряд з Криштофом. Трепинський заводить свій мотоцикл.