Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

Пані Томанова байдуже знизує плечима.

— Ви були знайомі з паном Криштофом?

Шепоче:

— До цього — ні. Познайомилися в готелі, куди він заходив обідати.

— А ви?

— Я буваю тут тричі на день.

— Ви не помітили у нього шраму на обличчі?

Вона дивиться на мене без будь-якої цікавості і глухо шепоче:

— У нього на обличчі був пластир.

— Де саме?

Вона торкається свого лоба.

— Він що, приїхав сюди з цим пластиром?

— Напевно. Коли я вперше побачила його, то вже був.

— А ви не спитали його, де він дістав поранення?

— Ні.

Питаю далі:

— Ви знайомі з господарем вілли?

— Особисто — ні.

— Знаєте його ім'я?

— Шимак, чи то Шимон…

— Звідкіля ви знаєте?

— Криштоф був його родичем.

— Він ще живий, пані Томанова… А про це він сам вам казав?

— Так, і директору готелю.

— Гаразд. А навіщо ви шукали Криштофа на віллі?

Вона глибоко зітхає.

— Він хотів повідомити мені щось дуже важливе.

— Що саме?

— Про мого чоловіка.

— І казав що-небудь до цього?

— Ні, обіцяв сказати на віллі.

— Як ви гадаєте, це мало бути щось неприємне?

Знову знизує плечима. Здається, що будь-яке нагадування про чоловіка їй зовсім байдуже.

— Приємне щось чи неприємне, — зауважую я, — вам тепер не дізнатися. А вас це цікавить?

— Звичайно.

Допитуюсь далі:

— А де ваш чоловік?

— У Празі.

— Він тут буває?

— Дуже рідко.

— Опівдні ви йшли до вілли одна чи ще з кимось?

Вона нетерпляче мотає головою.

— Одна.

— Я вам не вірю, пані Томанова.

Та їй це байдуже, адже її спільник уже в безпеці.

У мене закрадається підозра, що ота її хвороба — лише дитяча гра. Дуже вже чисто й легко вона кашляє.

Я пильно дивлюсь на вовняну хустку та її шию. Вона це помітила.

— Мушу носити її, аби вигрівати голосові зв’язки.

Я мовчки киваю.

— Ви знайшли двері одчиненими?

— Так.

— І зайшли прямо до зали?

— Так.

— Бували вже там до цього?

— Ні.

— Що ви побачили, коли зайшли?

— Те саме, що й ви.

Очі її запнула чорна пелена.

Я переконаний, що вона бреше. Продовжую допит:

— Що ж ви зробили, коли побачили пана Криштофа в такому стані?

— Я дуже перелякалась. Впала на диван, бо мені стало погано.

— Ви певні, що вам було погано?

— У мене потемніло в очах.

— А потім?

— Потім я почула брязкіт дверей.

— Який брязкіт?

— Ну, хтось заходив… Я не знала, хто це, — думала, що вбивця… Мені стало моторошно… І я втекла.

— Коли ви заходили до вілли, то чули, як риплять двері?

— Так.

— А хто вам одчинив?

— Ніхто. Двері були напіводчинені. Зарипіли лиш, коли я їх дуже відхилила.

— А ви не стукали?

— Стукала, та ніхто не озивався.

— В якому положенні ви покинули двері — одчиненими чи зачиненими?