Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Вона пригадує. Та мені ясно одно: почувши рипіння, вони обоє втекли до вежі.
— Не пам'ятаю, — шепоче вона ледве чутно. — Мені здається, що я трохи причинила їх.
— А що ви думаєте про все це? Може, у вас є якась підозра?
— Ні, я нічого не знаю.
— Ну, що ж, тоді дякую.
Хай собі думає, що їй вдалося мене обдурити. Нічого не відає про Криштофа. Живе одиноко в будинку номер чотирнадцять. Смілива бестія! Після вечері в ресторані ходить одна додому. Сон її охороняють товстенні двері і грати на вікнах. Того, хто вдарив Криштофа, вона не бачила. Та й звідки їй його знати!
Директор готелю запалює лампу. За вікном сутеніє. Лоубал запитує, що будемо робити далі. Я відповідаю:
— Будемо вечеряти.
На це директор готелю радісно зауважує:
— Нарешті! — І ось уже десь чути його голос. — Сьогодні зачинено.
Потім повертається й похмуро запитує:
— А кого ви ще збираєтесь допитувати?
— Якщо не заперечуєте, то вас. Лише після вечері.
Він знічено виходить, а я звертаюсь до Лоубала:
— Ви потім проведете пані Томанову.
Вона трясе головою, та я стою на своєму. Виходимо за Лоубалом, щоб про дещо домовитись.
— Як завгодно, але дізнайтесь, чи є ще хто-небудь у будинку чотирнадцять.
Лоубал киває.
— Тоді я збігаю туди зараз.
— Вночі чекайте дзвінка з лікарні.
— Тоді дозвольте мені ночувати на пошті.
Я дозволяю.
З кухні б'є пахощами духмяного м'яса.
— Шніцелі! — кажу я, ковтаючи слину.
— Біфштекси, — поправляє Лоубал. — Старий вміє готувати чудові біфштекси!
Іч, думаю я, йому все відомо. Чому ж тоді він нічого не знає про Криштофа? Та докоряти не слід. Криштоф сам собі вирив яму.
Голосно кажу:
— Я ночуватиму на віллі.
— Гадаєте, що за нею треба приглядати?
— Думаю, що це не завадить.
Підвечір стає холодно. Лоубал проводжає мене до машини. На вулиці групками стоять люди. Видно, обговорюють події, про які ніхто толком не знає. Я беру з машини плед і ліхтарик.
— Не дозволяйте, — звертаюсь я до Лоубала, — будь-кому наближатися до пані Томанової. В цьому основна мета вашого «проводжання».
Через хвилину я знову сиджу за столом поряд із нею. Перед кожним парує біфштекс, залитий яйцем.
Лоубал тим часом побіг до будинку номер чотирнадцять. Я кажу, що він трохи запізниться, і директор бурчить.
Пані Томанова їсть спокійно, не поспішаючи. На превеликий подив, од величезного біфштекса не зостається й крихти.
Я замовляю чорну каву. Щойно ми впорались, як з'явився Лоубал. Робить мені знак, що в будинку нікого нема. Потім сідає до вечері.
Пані Томанова п'є якусь настойку, що її приносять без замовлення. Я вловлюю запах степових трав. Вона посьорбує й терпеливо чекає, поки «кавалер» проводжатиме її додому.
Нарешті вони виходять.
— На добраніч, пані Томанова.
Лоубал крокує до будинку чотирнадцять, хоч удає, що не знає дороги. Це недалеко, під лісом.
Старий прибирає посуд. Бачу, що йому хочеться поговорити. І ось він не витримує:
— А чом же це пан Криштоф не з'явився на вечерю? Може, з ним що скоїлось?
— Так, і дуже сумне…
— Ой біда, — мурмоче старий, — він же мені зостався винен… Тепер доведеться звертатись до його брата.
— А де він живе?
— У Празі. Його прізвище Шимак. Та вілла належить йому.
— А пані Томанова платить вам акуратно?
Старий зиркає на мене.
— Ви можете робити з нею, що завгодно, але вона не винна… Гроші посилає їй чоловік із Праги.
— Мені здається, їй шкодить тутешній клімат, — кидаю я.
— Ви маєте на увазі її хворобу?
— Так.
Старий залишає посуд на столі і підсідає до мене.
— Вона колись була співачкою, — пояснює він, — потім у неї щось трапилося з горлом, і вона звернулась до Томана. Після операції ще гірше стало…
— Так, це дуже неприємно, — кажу я. — А що — вона сама вам про це розповідала?
— Ну… це, як то кажуть, просто випадок. Томан теж не дуже розводиться… Вона, здається, позивала його в суд, і він побоявся скандалу… Отож і вирішив одружитися з нею.
А потім якийсь гомеопат порадив їй переїхати сюди. Порадника того згодом заарештували, проте вона й досі живе тут. Каже, що сама випросила в чоловіка…
— Дивно. І як вона тут витримує! — кажу я. Він хитро примружує очі й відповідає:
— Ага, розумію, що ви маєте на увазі… Вона тут не скучає. Взимку ходить на лижах. Читає… До того ж, її навідує художник Шламм… Частенько їздять разом «малювати»…
— Он як! — киваю я.
— Тільки не здумайте, що я розповсюджую плітки, — він довго тре свого м'ясистого носа. — Я особисто нічого не маю проти Шламма, хіба що те, що він сам готує собі їжу. Сюди ж приходить лише за сіллю та шматком м'яса. Мені такі художники не по нутру. Крім того, я щось не бачив жодної з його картин…