Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

Іч, думаю я, йому все відомо. Чому ж тоді він нічого не знає про Криштофа? Та докоряти не слід. Криштоф сам собі вирив яму.

Голосно кажу:

— Я ночуватиму на віллі.

— Гадаєте, що за нею треба приглядати?

— Думаю, що це не завадить.

Підвечір стає холодно. Лоубал проводжає мене до машини. На вулиці групками стоять люди. Видно, обговорюють події, про які ніхто толком не знає. Я беру з машини плед і ліхтарик.

— Не дозволяйте, — звертаюсь я до Лоубала, — будь-кому наближатися до пані Томанової. В цьому основна мета вашого «проводжання».

Через хвилину я знову сиджу за столом поряд із нею. Перед кожним парує біфштекс, залитий яйцем.

Лоубал тим часом побіг до будинку номер чотирнадцять. Я кажу, що він трохи запізниться, і директор бурчить.

Пані Томанова їсть спокійно, не поспішаючи. На превеликий подив, од величезного біфштекса не зостається й крихти.

Я замовляю чорну каву. Щойно ми впорались, як з'явився Лоубал. Робить мені знак, що в будинку нікого нема. Потім сідає до вечері.

Пані Томанова п'є якусь настойку, що її приносять без замовлення. Я вловлюю запах степових трав. Вона посьорбує й терпеливо чекає, поки «кавалер» проводжатиме її додому.

Нарешті вони виходять.

— На добраніч, пані Томанова.

Лоубал крокує до будинку чотирнадцять, хоч удає, що не знає дороги. Це недалеко, під лісом.

Старий прибирає посуд. Бачу, що йому хочеться поговорити. І ось він не витримує:

— А чом же це пан Криштоф не з'явився на вечерю? Може, з ним що скоїлось?

— Так, і дуже сумне…

— Ой біда, — мурмоче старий, — він же мені зостався винен… Тепер доведеться звертатись до його брата.

— А де він живе?

— У Празі. Його прізвище Шимак. Та вілла належить йому.

— А пані Томанова платить вам акуратно?

Старий зиркає на мене.

— Ви можете робити з нею, що завгодно, але вона не винна… Гроші посилає їй чоловік із Праги.

— Мені здається, їй шкодить тутешній клімат, — кидаю я.

— Ви маєте на увазі її хворобу?

— Так.

Старий залишає посуд на столі і підсідає до мене.

— Вона колись була співачкою, — пояснює він, — потім у неї щось трапилося з горлом, і вона звернулась до Томана. Після операції ще гірше стало…

— Так, це дуже неприємно, — кажу я. — А що — вона сама вам про це розповідала?

— Ну… це, як то кажуть, просто випадок. Томан теж не дуже розводиться… Вона, здається, позивала його в суд, і він побоявся скандалу… Отож і вирішив одружитися з нею.

А потім якийсь гомеопат порадив їй переїхати сюди. Порадника того згодом заарештували, проте вона й досі живе тут. Каже, що сама випросила в чоловіка…

— Дивно. І як вона тут витримує! — кажу я. Він хитро примружує очі й відповідає:

— Ага, розумію, що ви маєте на увазі… Вона тут не скучає. Взимку ходить на лижах. Читає… До того ж, її навідує художник Шламм… Частенько їздять разом «малювати»…

— Он як! — киваю я.

— Тільки не здумайте, що я розповсюджую плітки, — він довго тре свого м'ясистого носа. — Я особисто нічого не маю проти Шламма, хіба що те, що він сам готує собі їжу. Сюди ж приходить лише за сіллю та шматком м'яса. Мені такі художники не по нутру. Крім того, я щось не бачив жодної з його картин…