КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
Капітан Володя Павловський, а це був він, мій однокашник і хороший товариш, якраз зараз займався оперативним вивченням італійських вантажоперевізників, що підозрювались в співпраці з італійською розвідкою.
— Що ж трапилось у нашій Богом забутій Згурівці, щоб сюди прибула така солідна бригада бравих контррозвідників?
— Володя, ти ж знаєш, питання у нас не задають. Якщо будуть підстави і підозри підтвердяться, тобі буде доведена та частина інформації, яка буде необхідна для виконання своєї частини роботи. І не більше. А зараз краще керуй, куди саме їхати, — я беру переговорний пристрій з водієм, виглядаю у віконечко, керую.
За розмовами «а пам’ятаєш…» незчулися коли прибули на місце. Стали посеред дороги, бо узбіччя було засипане вже добряче змерзлим снігом від грейдера–снігоочищувача. Починалася хуртовина, яка у відкритому полі відчувалась по–особливому.
Цікава виявляється картина: більше ніж 100 кілометрів від Києва, до найближчого житла кілометрів зо три, пусте засніжене поле, дорога, що ось–ось буде заметена, зима, хуртовина, глупа ніч, навкруги ані душі – і група столичних контррозвідників самовіддано шукає ознаки чи сліди шпіонажу.
Походили кругом, покурили. Доступитись до причіпа, а особливо до вантажу було практично неможливо.
— Чого там думати, — раптом взяв на себе команду ОТУшний підполковник — Під’їжджай впритул, — це він до водія всюдихода, — якщо там щось є, прибори покажуть, адже відстані в три метри для фіксації досить.
Ми з яготинським колегою і нашим начальником мовчки переглянулись. Що там вони шукають? Що і хто покаже, які прибори, яка фіксація? Проте запитань не задавали, а мовчки спостерігали за процедурами людей бувалих.
Наш ГАЗон, включивши обидва мости і ревучи мотором на повну потужність, поліз на снігову кучугуру узбіччя, ніби намагаючись притулитися до іноземної залізяки. З першого разу не вдалося, потім була ще друга і третя спроба. Коли під колесами змерзлий сніг, а насправді крижані брили, було прогорнуто, будка приліпилася до причіпа.
Ми утрьох стояли і мерзли на пустій дорозі, спостерігаючи, як ОТУшники то вибігали з будки, то знов туди заскакували, носились з якимось приладами і датчиками, щось підігрівали, бо замерзло, щось там у них не включалось, потім включилось, але не показувало, а потім включилось і показало однозначно — Є.
З будки виліз ОТУшний підполковник, обличчя його випромінювало задоволення від вдало виконаної роботи і навіть радість.
— Дозвольте доповісти, — офіційно почав він, — у вказаному вами об’єкті ми тільки–що виявили працюючий радіопередавач з потужністю що достатній для передачі радіосигналу на відстань до 200 кілометрів. Такі радіопередавачі використовуються НАТОвськими розвідслужбами для передачі сигналу на супутники, що пролітають над нами. Орієнтовно, радіозакладка знаходиться в причепі під тентом. Офіційний документ про проведення оперативного заходу і його результати ваш підрозділ отримає завтра за підписом нашого генерала. Надалі чекаю на ваші вказівки, бо після позитивної фіксації шпіонського спорядження я, згідно нашої інструкції, перехожу у повне ваше розпорядження.
Ми, місцеві опери, стояли приголомшені. Такого ні в моїй практиці, ні в практиці мого безпосереднього начальства ще не було. Коля Ляхович теж був розгублений:
- А на які команди ви чекаєте?
- Наша машина обладнана радіотелефоном, можете зв’язатись з оперативним черговим по управлінню, або ж навіть і з самим вашим генералом, — відповів ОТУшник.
Всі дружно залізли в будку, де теплом розливалась стара і надійна дідівська буржуйка. Хоча було вже за північ, спати не хотілось, відчувалось збудження, причетність до чогось такого відповідально–державного, що і було основним виправданням нашої сумнівної не завжди законної з точки зору людської моралі діяльності – ще б пак, ми виявили справжнє шпіонське приладдя, що воно ось тут, в метрах трьох–чотирьох за фанерною стінкою автомобільної будки під парусиновим брезентом функціонувало і саме зараз активно використовувалось іноземною розвідкою проти нашої рідної держави, а значить проти нас.