Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Кочовиками, принаймні, до часів Белембера, були й звитяжні гуни.
Усі ці люди, разом, підгодовували та розвивали нашу культуру коня, та згодом рознесли її всією Європою, шляхами, які неважко простежити. Після відкриття Америки нащадки еспанських візіґотів перенесли її до Нового Світу, та в кожному американському коневі течуть краплини крови, унесеної колись з берегів Дніпра та Дону.
Немало зобов’язані ми цим і пізнішим народам, з якими нам – уже осілим, доводилося спілкуватись, степовим побратимам: половцям, печенегам тощо.
Зауважимо, що в Римі не було кінних пам’ятників, як не бувало їх у Єгипті або на Близькому Сході (ото й насправді були одвічні осілі землероби!), але… Сьогодні зустріти у Європі або Америці кінний монумент, – радше повсякденність. А це – чи хтось над цим замислювався? – то теж є великий здобуток варварського світу, кінних кочових культур. Дарунок степових народів.
Не зупиняючись за браком місця на багатьох не менш важливих речах, – підсумуємо дещо. Ми маємо незмірно багату народну культуру, яка відібрала, відсортувала найліпше принаймні з трьох великих культур історії. Немало шкоди заподіяло нам свого часу візантійське християнство, приймаючи світ народної уяви – за світ поганських упереджень. Приклали свою злу руку й чужоземні зайди, які нищили нашу культуру перед тим, як понищити нас самих. Але й тому, що полишилося – може позаздрити буть–хто. А наш обов’язок, – берегти це все, відроджувати та продовжувати нести через час.
Від великої війни Белембера 375 року – ми стали єдиною країною, що тимчасово зменшувалася, тимчасово збільшувалася, але в середньому була майже такою, яку ми знаємо зараз. А от коли ж ми стали єдиним українським народом, з єдиною українською мовою? Мовою, яка є неповторним та вишуканим поєднанням трьох колишнiх мов: балтицької кимерійської, ґерманської ґотської та угро–тюркської гунської.
Через пошуки історичних документів можна натрапити на цікавий звіт. Його склав такій собі ретор Пріскос, що був секретарем у візантійському посольстві до Аттіли. Сам звіт загубився, але його досить широко цитує алан Йордан у своїй “Iсторії ґотів”, написаній десь на початку VII ст.; отже – по свіжих слідах.
Візантійці мандрують сільською країною, де села дуже великі, а про міста згадується не часто. Ромеї зауважують білені хати під камишевими стріхами, квіти, сади; повсюдну гостинність країни гунів. В одному місці Пріскос зауважує, що: “Тамтешні мешканці, становлячи збіранину різних народів, уміють послуговуватися, окрім своєї, варварської мови, також мовою гунів, бо, навіть мовою західних римлян, – принаймні ті, що з римлянами зтикаються. Грекою ж володіє мало…”
Отже бiльшiсть людей володiє трьома мовами. А чи багато можуть цим похизуватись у наш час? Чимало, мабуть, володіє й латиною; нагадаємо, що у Європі той, хто знав латину – вважався ученою людиною.
Але, єдиної мови, схоже, ще немає, вона прийде пізніше.
А може… може вона вже є? – ота сама – “варварська мова”? – важко сказати…
I дійсно, про це вже йшлося у попередньому розділі, формально тут виникає альтернатива, дві можливості:
1. Або ота “варварська мова” – то є мова окремого народу, якими повниться Україна (“збіранина народів”). Пам’ятаєте Амміана:”…там живуть алани і костобоки, і незчисленні скитські народи… “
Тоді очевидно, що єдина українська мова має скластися у майбутньому, саме з об’єднання ґотської та гунської.
2. “Варварська мова” – то й є мова міжнаціонального спілкування, як ітіль–тюркі у Великому Булгарі, а ґотська та гунська, то мови окремих народів, які згодом мають відійти у непам’ять. Що ж, можливе й таке, хоч таку можливість підриває саме згадка про оту “збіранину народів”. Яка, втім, може бути й даниною ще тим римським уявам… “і незчисленні скитські народи”.
Процеси етногенези, створення народу, нації, – не тільки є найменш дослідженими в історії, а є й такими, що найменше піддаються дослідженню. Важко їх прослідкувати й тут.
Припустимо, ще за часів Аттіли Україна є багатонацiональною країною, та такою сприймають її сусіди – ромеї. Однак, уже київська, князівська Русь, становить більш–менш однорідну країну. Принаймні, хоч і розрізняються в ній іще кривічи та радимічи (за літописом!), але мова – твердиться – одна – слов’янська. Отже, як так, то відбулося це все за якихось триста років. Але, є підстави й далі скоротити цей термін.
Бо з приходом мовчазних аварів Бояна – “білих гунів”, самі гуни були також дещо відсунуті на другий план в каганаті, та утворилася, схоже, стала дістанція між аварами, які чи царювали, чи правили, та всіма iншими. А це мало зблизити їх іще більше, та швидша етногенеза йде саме з аварських часів. На них припадає й прогресуюча ізоляція сходу. Ми не знаємо навіть, чи не поділився тоді каганат на дві частини.