Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Війна розпочалася звичною сварою між Римом та Iраном за Вірменію та хутко привела до влади кайсароса Гераклейоса (610–641), який і довів її до успішного кінця. Він, по Юстиніанові, був чи не найвидатнішим з імператорів Східного Риму. Не час тут зупинятися на її окремих подіях. Зазначимо тільки, що гуни, як завжди, не лише не одного разу облягали столицю імперії, але й висилали потужні морські десанти на Тессалоніки та навіть Крету; хоч столиці так і не взяли, а вирішальну кампанію 627 на Балканах, – не виграли.
Іранці теж, великого успіху не мали, хоч – як годиться, вже 608 обложили були Константинопіль, 614 завоювали Сирію, а 619 – Єгипет. В той час, як слід було усі сили кинути на здобуття столиці, вони так захопилися військовими діями в Африці, що невдовзі дійшли Ніґеру. Про це, не без великого здивування, довідалися у ХIХ ст. європейські дослідники від місцевих неґрів: там більше тисячі років пам’ятали про це!
Підсумком війни стало те, що всі укріплення Iрану були знищені, i він пізніше, 642–656, – став легкою здобиччю арабської навали. Гунська, тепер – аварська Україна, спекалася тільки втратою Леведії – колишнього Гунмарку, на користь Тюркського каганату, а потім його правонаступника – Хозарського каганату, її поверне, більше, як через триста років, відважний конунг Светіслейф у 975 році.
Отже, історична задача Гунії, знищити рабовласницто в Європі, – була виконана тільки наполовину. Поразка у війні 610–629 – полишила другу половину її – знищеня Східного Риму – не завершеною; з усіма наступними наслідками. В тому числі, й із майбутнім присмерком каганату.
Все це мало тоді такі сучасні риси, що тим і вражає.
Ми вже згадували про те, що основою аварського війська була важка кіннота, де одягнений у шкіряну одежу із нашитими на неї сталевими плитками вершник, сидів на подібно ж захищеному коневі. Проблема як така, мала два вирішення. Перше винайшли костобоки, замінивші сталь на легкий волов’ячий ріг; зберігши звичайного коня. Друге належить аварам, які під важку сталеву броню – вигодували відповідно потужного коня. Бо, на полі бою, серед ворожої піхоти, – такий вершник нагадував танк: нова військова якість. Він мав із собою усю необхідну зброю, – довгого ланця, шаблю та важкий аварський лук, який прицільно та вбивчо бив десь на 800 метрів (гунські луки, кажуть, сягали лише на 600 м.) На свій час ці люди були непереможні.
Важкий кіннотник потребував відповідно дужого коня, який міг все це без труду підняти: власну броню, та ще й рослого вершника, з його бронею. Авари й вирощували таких дужих коней.
Втім, ці коні – як вантажні, – знаходили й великий попит у сусідів; але, справа в тому, що серед цих сусідів були й франки.
Франки свого часу віддано слугували Римові, а тепер… Вони є піддані імперії, якої щойно створив їх король Карл (768–814), та тим і зобов’язав їх до постійної агресії – на римський зразок. В їх розпорядженні є багаті люксембурзькі поклади залізної руди, а що ж потрібно для зброї, як не залізо, не криця? Вони й одягають у крицю своїх воїнів, та вже не у платівчасту броню, а в суцільну. У таку ж одягають і лицарського коня. Не свого, ясна річ, а аварського, бо всі бельгійські велетні–першерони, що полишилися з тих часів – то є нащадки важкого аварського коня.
Так франки, на очах усього світу, починають перемагати у гонитві озброєнь; а що ж на це авари?
З ними на той час твориться щось загадкове. Втративши у війні 610–629 степи Леведії, кращу половину того, що мали, вони переселюються до Паннонії, де розпочинають політику своєрідного ізоляціонізму. Вони скупчуються у великих колах, оточених потужними валами, діаметром до 50 кв. – “кільцях”. Схоже, що серед них розповсюджуються містичні учення тібетської Тантри. Бо зверху ті кільця нагадують “Колеса Життя”, зображені на стінах кляшторів Ладакху та Тібету: в одному секторі – оселі людей, у другому – ліс із дикими звірами, а в третьому пасеться худоба…