Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
З утвердженням у каганаті влади аварів, у ромеїв з’являється нове цікаве слово. Тюрки називали аварів “саклаб”, що значить “скритний”, завдяки їх замкненості. Ромеї приймають цю назву у формі “есклава”, що згодом і змінюється на сучасних “слов’ян”. Вони відносять її, як це видно з контекстів, не так до аварів, яких називають як годиться, але до всього iншого населення України, в якому вже якось не розрізнюють більше ні ґотів, ні гунів. Вже це може свідчити про злиття цих народів у одне ціле. Хоч і сьогодні не становить труду розрізнити, – хто успадкував кремезну гунську статуру, а хто – струнку ґотську.
Ми сьогодні можемо називати цих людей хоч слов’янами, а хоч і українцями, бо на іншi подібного ж складу народи, – ця назва буде поширена значно пізніше.
З назов і термінів роблять самого різного вжитку. Назва “слов’яни” стала дуже в нагоді урядові царської Росії, який використовував поняття слов’янства та слов’янської єдності для пораблення всіх народів, що розмовляли мовами, основою яких стали в далекому минулому балтицькі мови Кимерії. Але, мовна порідненість може й не бути ознакою спільного походження або якогось там братерства. Добре відомо, наприклад, що болгари – то чисті тюрки – досить подивитись на будь–кого з них. Однак, якимось чином і вони перейшли на слов’янську мову, та от… тепер слов’яни.
Так само сталося й з росіянами, які не мають прямого етнічного відношення ні до українців, ні до білорусів, ні до поляків. Але розмовляють мовою, що будучи винесена в основах їх далекими предками з України, – відноситься до слов’янських.
Але, чи є це достатньою підставою об’являти себе “старшім братом” або щось там верзти про “спільну колиску”?
Хіба ж хто в це повірить? Бо, на це не тільки нема жодних підстав, але й не було ніколи: у доступному оглядові минулому.
Для нас цей короткий огляд є цінний насамперед тим, що показує розлеглість нашого справжнього рідства. Є, бо не може не бути, чимало спільного у нашої культури, з культурами наших історичних родичів: Скандинавії на пiвночi, Казахстану на сході. Ці самі пов’язання й треба пошукати у минулому, культивувати сьогодні. А не обманювати себе агресивно–імперською дурістю “славянского єдінства”.
I – ще одне, понад важливе. Україна стала 375 причиною “Великого переселення народів”, яке “змело Римську імперію та заклало основи сучасного національного та етнічного поділу Європи”, так. Але, це було тільки останнє з них, історично відоме. А, що було, коли до Кимерії прийшли ґоти й алани – двадцять сім віків тому? – хіба тодішня Україна – не уформувала тодішню Європу? Нам є чим пишатись.
8. Київська леґенда
Десь перед останніми роками совєцької епохи було – ні сіло ні впало, відсвятковано 1500–річчя Києва. Звідки побрали таку дату є велика таємниця совєцьких істориків, бо перші поселення на терені Києва, як оминути стоянки полювальників на мамутів, – відомі ще за часів Трипільської культури та балтів Кимерії. Це довів своїми розкопами іще В. Хвойка. Чи може панове вчені довідалися точно, коли саме цієї оселі було підвищено до “посєлка ґородского тіпа”? – дивні справи! Довільність дати має бути очевидною вже з того, що хан Белембер обрав столицею створеної ним наддержави саме Київ, який на той час – мав існувати (375).
Але, крім “коли засновано?” – неодмінно постає наступне: “ким та як?”; за яких обставин та для чого?
Леґендами овіяне заснування всіх великих міст світу, з них, леґенд, все починається. Мають власні леґенди Рим та Візантіум. Київ їх має – аж дві.
За першою та старішою, він був заснований одним із апостолів та учнів Христа – Андрієм – хрестителем ґотів. То могло бути десь за часів імператора Клавдія (40–50) або Нерона (54–68). Попливши попутним судном до скитів, апостол приніс із собою учення Христа та навіть заснував місто на Дніпрі, поставивши дужий хрест на найвищому з пагорбів біля річки. На самому кордоні, де покінчувалися землі скирів та ґотів, а на другому березі лежали землі ядвінґів – “чернегів”, нащадків меланхленів Геродота. Життя його було довгим та плідним, та наприкінці його він вирішив об’їхати тодішній світ на доброму ґотському дракарі, попливши спочатку на північ старим шляхом ґотів, Дніпром та Даугавою. Він поніс тоді слово Боже країнам латів, земгалів, курів, жемайтів та естів. Погостив він у ґотів Скандинавії та подався до Шотландії. Бо вона тоді теж вважалася частиною Скитії: “Скошіа”. Там його пам’ятають і досі, бо він, святий Андрій, вважається покровителем Шотландії і сьогодні. Потім, дочекавшись північного вітру, він дістався Ґібралтару та заплив до Риму, де відправив молитву на могилі апостола Петра. А далі заїхав до тодішнього центру християнства на сході – Атен. Все це він робив обережно, бо християнство, хоч іще й не надто переслідувалося, але й не схвалювалося. Але, раптом захворів та помер, коли його корабель стояв у порті Пірей.