Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Чому, нарешті, не могло зберегтися й якоїсь леґенди, що приписувала би пізніше могутньому шахові навіть заснування Києва? Що ж до того, що титульна формула перейшла в імена людей, то це… Як ми переконаємось далі, таке не тільки траплялося з пізнішими київськими літописцями, але бувало в них чи не правилом: будь–яке незрозуміле чужоземне слово – передавати як ім’я власне. Далі ми наведемо два подібні незаперечні приклади. При великій грамоті – воно й не таке буває.
Великі історичні міста мають, часом, не одне ім’я. По різному звуть їх і різні народи. Константинопіль починав свого історичного життя Бiзанціумом, потім був переіменований на честь Константина, першого християнського імператора Риму. Північні ґермани, від України по Скандинавію – мешканці Великої Свит’юд, – добре знали це місто, бо служили в ньому “верінгами” – найманцями–жолдаками. Вони, як добрі мореплавці, звали його Міклаґардом; на честь св. Миколи, який був у греків покровителем мореплавців. Араби звали його за старою пам’яттю – Рум (Рим). Тепер він відомий, як турецький Iстанбул.
Дещо цікаво, що з цього правила випадає Рим. Здається, що він від Ромула та Рема по наші дні, так і полишався Римом. Але, це всього тільки виключення з правила.
Київ теж, як і більшість несмертельних міст світу, – мав не одну назву. Скандинави звали його Гунаґард – Гунське місто, та цю назву зустрічаємо й багато віків по гунах, – у ісландських сагах ХІ–ХІІ ст. Араби звали його Куява, що ближче до власної назви. Бо, у складі ранньо–середньовічної Польщі була й така місцевість – Куявія, що певно, мусить мати якийсь зв’язок із історичним Києвом; чи, принаймні, з прихідцями з нього.
Пізніше Київ спілкується зі сходом через посередництво Хозарату, та в Києві існують навіть хозарські квартали. З часом, коли пізній Хозарат надумає прийняти жидівську віру, вони трактуватимуться, відповідно, – як жидівські. З того часу, приблизно, з’являється назва Самватас. Але, вона якось не сприймається тюркською; за звучанням вона здається радше вірменською або іранською. А, як воно так, то це свідчить про більш близькі стосунки з Іраном у минулому, ніж ми в стані це тепер припускати.
Так – що ж, – хіба наша гіпотеза про походження Кия, Щека та Хорива є такою вже сумнівною? – або безпідставною?
Здається, як ми обіцяли: не ліпша, але й не гірша за інших.
9. Воля та невільництво
Ми вже дещо торкалися цього питання в минулому, але – продовжимо дещо; це буде цікаво.
Iсторики поклали чимало зусиль, щоб якось викрити укриті причини історичних подій; рушійну силу історії, так би мовити. Чимало борикалися з цією проблемою й ті, від “воєнной дємократії” та “классовой борьби”, – творці цілої системи наукового знахарства. От тільки, навряд чи й вони самі, персонально, зуміли би відповісти на запитання: а чому ж це їх “наука”, втілена до життя у Росії, – призвела до побудови системи звичайного рабства? Не тільки відомого в Європі ще з римських часів, а начебто й давно подоланого.
Кожна цивілізована людина сьогодні добре знає, що рабство – то річ погана, неморальна. Так само добре знали це й у минулому. Вся боротьба “цивілізованого” Риму з “дикими” варварами, – то є боротьба римського рабства з варварською демократією. Бо не було і немає у світі нічого більш протилежного, більш несумісного, ніж рабство та воля, і жити поруч, у мирі поміж собою, – вони не можуть.
От вам і абсолютно чітке пояснення основної, так би мовити, пружини історичних процесів у Європі впродовж I тисячоліття н. е.
Але, далеко не всі так розуміли справи. В Римі існував чіткий поділ народів. Ніколи не називали варварами, зверніть увагу, єгиптян, іранців або навіть картагенян, а – чому ж? Тому, що в них, як і у римлян, суспільство було побудоване на рабстві. Вони теж, усі жили трудом рабів.
Це добре й засвоїв свого часу марксизм – найпоширеніша антинаукова течія сучасності, який розпочинав відлік цивілізації саме й тільки з рабовласництва, цілком та остаточно нехтуючи демократичною гілкою розвитку народів. Для варварів він полишив оту свою ідіотичну “воєнную дємократію” (”… оні жє варвари…”), не давши собі труду навіть подумати, а як же ці народи жили у мирний час? – бо, неможливо ж усе життя воювати. Або, як та чим жили їх родичі вдома, в той час, як вони воювали?