Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Першу війну проти каганату франки починають 791 року; вона – ґрунтовно підготована. Дві армії вирушають одночасно, одну веде сам імператор Карл, вона суне зі заходу, долиною Дунаю. Друга іде з півдня, із нещодавно захопленої Північної Італії. Місто зустрічі десь у 500 км., під головним кільцем аварів, між Дунаєм та Тіссою, де має знаходитись каган. Самих аварів вони не бачать, крім рідких загонів розвідки, десь там, на небокраї степу. Коли вони ґрунтовно заглиблюються до чужої країни, – загадкова хвороба починає косити люди і коні. Вона й погнала мерщій назад жалюгідні рештки гордих армій, по дорогах, висланих франкськими трупами та франкським залізом. Є єдині хвороби, що убивають коня та людину, то сап або антракс; що ж саме це було?
Чи не стало це першим в історії успішним застосуванням біологічної зброї? – хто знає. Але, у тій, першій війні, – розум аварів остаточно переміг залізо франків.
Намагання поновлюються й повторюються, але сам Карл уже ніколи не насмілиться ступити на підступну землю аварів. Він плекає нездійснимі для нього прожекти, – пнеться побудувати канал, що поєднає Райн та Дунай, щоб дістатися до аварів водою. Та, з цього так нічого й не виходить. Це не було би проблемою для римських інженерів або наступних монгольських, але – це Середньовіччя. Епоха блаженого самозадоволення, торжества християнської ідеї, яка великому розумові не потурає. Заради спасіння душі забуте й те, що напрацювали колишнi поганські римляни. Приходиться повертатися до досвіду перших походів.
Тільки десь 795, пишуть хроніки, цілі ніби досягнуто. На цей час формуються три армії, що їх очолює син Карла – Піппін, префект Баварії Ґерольд та маркграф Фріулі – Еріх. Вони, нарешті, ніби займають столицю аварів, оте – найбільше “кільце”, та примушують кагана визнати себе вассалом Карла, імператора франків.
Втім, з усіх трьох переможців, довго не прожив жоден. Всі вони незабаром загинули, хто – як, але всі – за не з’ясованих обставин.
Чи дійсно авари погинули так раптом та погоджено, як це подає нам літопис? – ні, звичайно. Вони просто асимілювалися з часом, розчинившись серед інших народів. Головним чином – австрійців, баварів та мадярів, що прийдуть незабаром.
Для нас аварська епоха становить підвищений інтерес. По–перше, тому, що за нею наступили “темні роки” нашої історії; практично – невідоме сторіччя. По–друге, тому, що в отому першому літописі, хоч як же ненадійному, – перелічується низка народів, але уперто підкреслюється, – мова, мовляв, єдина – “словенська”. Схоже, що єдина слов’янська мова вже існує. Але, коли вона могла скластись?
Ретор Пріскос у середині V ст. певно пише нам, що варвари Гунії, крім “своєї варварської мови”, – знають іще ґотську та гунську (а часом – і латину). Отже, він залишає нам можливість вибору поміж двома ситуаціями, до яких однаково добре пасуватиме це його висловлювання. А саме:
а/ “Своя варварська мова” – то є мова окремого народу, з великої кількості інших. Тоді ґотська та гунська є мовами, так би мовити, загальнодержавного спілкування. Тоді вони ще мають злитися до єдиної слов’янської – у майбутньому. Цим майбутнім і могла бути аварська епоха, коли між аварами та більшістю населення панувало деяке відчуження, яке так анекдотично представив нам літописець.
в/ “Своя варварська мова” – то й є тодішня мова загального спілкування, майбутня українська. А ґотська та гунська – іще продовжують існувати, як мови окремих народів (хоч і більшості каганату). Таке щось – також не є неможливе.
Остаточний вибір, однак, зробити важко.
7. Побут, культура, нація
Є досить очевидним, що українська культура як така, як єдине ціле, сформувалася на основі кількох тривалих, високих та древніх культур. Перелічимо їх. Це культури: Трипiлля, балтів Кимерії, скитів, – ґотів і аланів, гунів, аварів та пізніших степових народів. Такому родоводові може позаздрити будь–яка європейська культура.
Першою була Трипiльська, потiм балтицька, кимерійська культура з її чудовою керамікою (пригадаємо й нашу – українську!). Десь з VII-VI ст. п. н. е. вона змінюється домінацією ґерманських культур ґотів і аланів, “світлих асів” “Едди”. Останнім був прихід типово степових культур, разом із народами Дешт–и Кипчак. Мали полишити нам щось, із цих останніх, і горді розумом авари, мовчазні та замкнені. Але, саме цей вплив, здається, є сьогодні найменш дослідженим. Останньою була культура Київської Русі, їх синтез та продукт. Саме те, що досі всіма вважалося мало не за початок.