Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
Ця частина найбільше відрізняється від традиційного романного жанру. Людські постаті сходять на марґінеси нарації, а на її передній план висувається сама «справа». Жодного ліризму, жодних стилістичних арабесок, пікантностей та ефектів. Попри документальну, суху тональність, є в цьому романі великий епічний подих, великий патос історії. На сторінках цих розділів розвивається широка панорама епохи, де епізоди страйку, інцидентів і подій зображено, наче мініатюри з класичних батальних полотен. Гідними подиву є стриманість почуттів Араґона та збережена ним справжня епічна позиція. Захоплення Араґона, його приглушена пристрасть знаходять вихід тільки у творчій енергії, за допомогою якої він майстерно, одним подихом охоплює тисняву безлічі фактів, нескінченну множинність зв’язків, подій і епізодів.
Остання частина, що складається із заледве кільканадцяти сторінок, названа іменем німецької соціалістки Клари Цеткін, становить своєрідний епілог і ліричні фанфари, через які несподівано вибухають авторські почуття, раніше ув’язнені епічною дисципліною.
Переклад Вацлава Роґовича — досконалий. Мало в Польщі перекладачів, які так серйозно сприймають свою місію. Для перекладів п. Роґовича характерне почуття відповідальності за слово і делікатне відчуття тональності, барви прози, яку він повинен транспонувати.
Першодрук:
„Wiadomości Literackie” 1936, nr 15 [аналіз роману Луї Араґона (1897—1982) «Дзвони в Базелі», перекладеного Вацлавом Роґовичем і виданого Якубом Пшеворським, 1936].
Перевидання:
Bruno Schulz, Proza, s. 387—391.
Новий поет
Далекий від будь-якої фаховості в цій галузі, я вирішив написати про цю поему — не як професійний доповідач чи критик, а як мешканець тієї самої духовної країни, співсвідок джерел, з яких б’є ця поезія, один з утаємничених і довірених, котрий на власні очі бачив її суглоби й жили, де вона відокремлювалася від життя й краєвиду, щоби злетіти у власну сферу. Мене об’єднує з цим поетом не тільки та сама колиска краєвиду, та сама земля і пейзаж, але, якщо існує якась духовна біографія, якщо у внутрішньому світі ми перебуваємо на ярусах та у сферах якогось космосу, то наші кордони розташовані у близькому сусідстві, наші світи занурені у той самий клімат, сповиває нас аура тих самих околиць і країн. З тієї близькості черпаю право висловитися про цього поета, право і навіть обов’язок свідчення і визнання, чим мене ця поезія сколихує й підкорює.
Суть поезії Юліуша Віта, її специфічна й жанрова відособленість виявляється чи не найсильніше, коли ми зіставляємо її з польським поетичним авангардом, з яким цього поета об’єднує фундаментальна поетична позиція. Поетичний авангард визволив інструментарій мови з-під влади колишнього кліше і стереотипного образу, очистив поетичну абетку від колишніх прийомів і тропів, переніс площину рецепції на глибші яруси чутливості. Зробив це не стільки під тиском нових змістів, скільки з почуття нового ґатунку поетичної реальності. Тому ця діяльність, що випливала із засадничих і теоретичних переконань, була піонерською, була працею з перебудови апарату поезії. Була в ній пристрасть до експерименту, лабораторні зацікавлення, були захоплення і трем перед відкривчою спробою й несподіванкою. Поетичний авангард підготував ґрунт для нової генерації поетів, що надходила.
Вважаю Юліуша Віта одним із найуспішніших у доробку авангардної поезії. Але авангардність Віта далека від програмовості, далека від методичного й експериментального характеру. Вона в нього — неусвідомлена передумова, непередбачуваний результат, якийсь випадковий продукт нової мелодії і нової поетичної думки, якихось абсолютно нових вуст. Те, що вражає у Юліуша Віта, — це якраз відсутність будь-якої жилки віртуозності. Цей поет не знає чарів поетичної гри і забави, він стійкий до спокус експерименту. Якщо є якесь зерно правди в міті про невблаганну диктатуру натхнення, про вірші, які, наче фурії, нападають на поета, якщо ця похмура і трагічна версія поезії правдива, — то в цього поета вона знайде своє вражаюче й незаперечне підтвердження. Далекий від суверенного володіння інструментом, від майстерної гри, він радше сильний у своєму послухові, в тому, що правдиво, з фантазією і запеклою буквальністю свідчить про те, що йому призначено — чи буде це щастя й блаженство, чи біль і журба. Це поет, який уміє мовчати, мовчати незламно, аж поки почує єдиний голос у собі, якому буде покірний.