Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Мати і син

Один із ранніх романів Моріака, який повністю передбачає майбутню велику майстерність письменника.

Тут відбуваються найінтимніші і найглибші людські події, події між матір’ю і сином; це драма, що розігрується в житті кожної людини в передісторії її дитинства, в архаїчний, доісторичний період. Щось із суворого жаху й величі міту автор зумів помережити у зображеній історії Фелісіте і Фернана Кязнав — старої матері та її п’ятидесятирічного сина, якого вона любить фанатичною, сліпою й ненаситною любов’ю. Моріак показує, якою демонічною, фатальною і світоруйнівною може стати благодійна сила любові, якщо вона у своїй безмежній узурпації нав’язується світові як найвищий принцип, руйнуючи тим підвалини людського ладу. Письменник утілює один із проявів вічного гріха, закладеного в нескінченному кульмінуванні виняткового, самозакоханого, жагучого почуття. Тому існує якийсь біблійний патос у цих двох-трьох постатях, які велично пересуваються в полі зору оповіді, застигають на першому плані у великих і вічних контурах на тлі скупого пейзажу — оголеного, як у Мілле[7], і доведеного до найпростішої межі між небом і землею.

Моріак показав нам ніби зворотній бік комплексу Едіпа. Якщо драма Едіпа полягала в захопленні образом матері, від якого захоплений уже не може звільнитися, то тут маємо трагічну зачарованість матері сином, матері, котра не знайшла сил, щоб перерізати пуповину, яка об’єднує її з дитиною. Людський лад ставить певні часові межі для материнської любові — тільки окремий період відданий їй у повне розпорядження. Але складається враження, що раз перехитрований комплексом час, одного разу зламаний тією фатальною міццю, він втрачає свою владу над любов’ю, безсило відступає перед нездійсненною вічністю почуття. Час тріумфує над в’яненням тіл, над всиханням інстинктів, і закінчується лишень разом зі смертю людини. Ця любов пригнічує сина. Ніби головоногим створінням, він з усіх боків охоплений присосками цієї любові, деспотичної і рабської водночас, він втрачає в цих обіймах свою самостійність, позбувається чоловічості. Його невизволена, приглушена, рудиментарна сексуальність реалізується заледве у спробах розкошування на противагу цьому поглинанню любов’ю, у смішних демонстративних виїздах для «звикання» до повітового міста, які мати поблажливо сприймає як невинний громовідвід від нападів емансипації.

Коли героєві виповнюється п’ятдесят, на горизонті цієї ідилії таки з’являється серйозна небезпека в особі бідної, заляканої, але рішучої і на все готової вчительки, котра всупереч волі матері таки завоювала Фернана і прискорила шлюб. Але Фернан уже не спроможний розпочати власне життя. В запеклій боротьбі за нього, що розгорілася між двома жінками, він швидко пересуває шальки перемоги в бік матері. Роман приводить нас до останнього акту сімейної драми, коли молода жінка, зламана боротьбою з сильною антагоністкою, після тяжкого викидня, всіма покинута, помирає. Смерть дружини, яка прожила страдницьке життя, несподівано пробуджує в серці Фернана запізнілий бунт і протест проти тієї, яка своєю захланною і владною любов’ю позбавила його власного життя і щастя. Він зрікається матері, рве її портрет і розвиває культ посмертної пам’яті про до смерті зацьковану кохану.