Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
Поступово моє тіло звикало до прохолоди, гусяча шкіра минулася, і бадьорість звільна почала повертатися.
Я сидів на прохолодному камені. Дивився на море, на косі лінії хвиль, які спокійно й монотонно шліфували берег.
«Життя чудове...» — думалося мені, хоча думалося якось сумно і з іронією. Чи я сам іронізував над собою, чи ця думка була якимось внутрішнім міражем, спричиненим спекою, — не знаю. Хоча якщо міраж виникає всередині, в формі думки, та ще й першого ж дня перебування в пустелі — це вже зовсім сумно.
Але я не сумував. Мені було спокійно і не хотілося ні рухатися, ні полишати цей затишний прохолодний прихисток. Мені нічого не хотілося. Хіба що просто сидіти й дивитися на море, яскраве, блискуче завдяки сонцю, від якого я так добре заховався.
Не знаю, скільки часу я просидів біля моря, відпочиваючи й насолоджуючись відсутністю спеки. Годинник мій — скільки я його не трусив — йти не хотів. Вода з нього чи то вилилася, чи то випарувалася, залишивши зсередини скла росу, крізь яку заледве можна було розрізнити дві завмерлі стрілки.
Щось мені підказало, що й на осонні вже не так жарко. Лінія обрію начебто наблизилася і затремтіла сильніше. Певно, вечоріло.
Я витягнув із води каністру, надягнув рюкзак і знову вибрався на пісок. І дійсно — сонце вже спускалося. Піщаний горизонт потихеньку червонів. І саме повітря вже було не настільки сухим і гаряче-колючим.
Я продовжив свій шлях, і тепер мені йшлося значно легше, ніж за нещодавньої спеки. Це відкриття примусило мене згадати якусь книжку, в якій мандрівники теж долали пустелю і йшли вони тільки вечорами і ночами.
«Що ж, — подумав я — Уперед і з піснею».
22
Заснув я пізно поночі, в темряві, над якою горіли, освітлюючи одна одну, зірки. Пісок трошки вистигнув, але зберігав у собі сонячне тепло. Повітря, як ковдра, яку неможливо зняти, теж зігрівало мене. Я накрив голову футболкою.
Прокинувся від того, що відчув біля обличчя якесь чуже ворушіння. Налякано відсмикнув футболку і побачив маленького скорпіона. Різко відсунувся, мружачись від ранкового сонця. Скорпіон ліниво покрутився на місці й без поспіху закопався в пісок.
Це ранкове знайомство з місцевим тваринним світом збадьорило мене краще за холодну воду, але вмитися теж не завадило б. Я пішов до моря. Знайшов провальчик, спустився на берег і хлюпнув ув обличчя кілька пригорщей прохолодного брудно-зеленого Каспію.
Поки було не надто жарко, я вирішив, пам’ятаючи вчорашнє відкриття, використати цей час на дорогу, а коли вже припече дужче — засісти в якомусь гроті на березі, очікуючи, коли звечоріє.
Не поснідавши, я закинув рюкзак на плечі — він мені здався навіть важчим, ніж учора. Взяв у руку каністру й уже збирався був іти, як раптом звернув увагу на якісь сліди на піску. Важко було зрозуміти природу цих слідів, бо ж пісок не зберігав чітких ліній та обрисів. Але сліди ці пройшлися навколо місця моєї ночівлі. Я подивився на відбитки, які сам лишав на піску, — те ж саме. Пройшов уздовж своїх відбитків до моря і побачив, що паралельно до них метри за два-три такий самий ланцюжок слідів спускався на берег сусідньою розщелиною.
Збентежений, я дослухався до тиші, яка мене оточувала, але було тихо, кришталево тихо.
Я знизав плечима, але й далі міркуючи про ці сліди, рушив у путь.
Сонце піднімалося і вже починало обпалювати мене, проникаючи навіть під футболку, накинуту на голову. Вдалося мені подолати декілька кілометрів, не більше. Усвідомлюючи, що ризикувати, граючись із сонцем пустелі, не варто, я спустився до моря і присів на прибережний камінь. Знову різкий перехід у затінок викликав рух холоду по шкірі, але цей холод пробіг по тілу приємною хвилею, що надавала свіжості.
Я поснідав, випив води з каністри. Викупався в морі — чомусь учора ця ідея не спала мені на гадку, а сьогодні від хлюпання в прохолодній воді я отримав купу задоволення. І висох за якихось кілька хвилин, видершись на плато. А коли висохнув, знову спустився до каменя. Сидів на ньому, стежив за горизонтом і очікував вечора.
Далекий тремтливий обрій спонукав до роздумів, і стан мій був цієї миті таким, що я спокійно сприймав усе, що відбувалося зі мною, і вже не злостився на себе через те, що завіявся у безлюдні місця з дивною авантюрною метою, ні на покійного Гершовича, якого потривожив і який підказав мені напрямок цієї мандрівки. Втім, не через нього я подався сюди. Це радше погрози невідомих бандитів, плани яких я порушив, підштовхнули мене в дорогу. Підштовхнули різко, не лишивши навіть часу на підготовку.