Лагідний янгол смерті

Спати вже не хотілося. Я дослухався до вітру, бив знизу по брезенту, скидаючи невидимий пісок. І думати вже ні про що не міг. Я був на чатах, оберігаючи своє життя і свою мандрівку від небезпек, які ніс із собою до пустелі каспійський вітер.

А буревій усе посилювався. У мене заломило спину — чи то від незручної пози, чи то від постійного вертіння. І руки заболіли. Якось непомітно я геть вибився з сил. Здалося, що мої зусилля для боротьби з цим піском, який наносив вітер, надмірні. Здалося, що можна скидати з брезенту пісок, просто перевертаючись раз на півгодини з боку на бік. І я застигнув нерухомо, даючи відпочити виснаженому тілу.

Лежав, слухав вітер. Намагався здогадатися, котра година, але швидко втомився від цього — вже подумки.

І раптом чи то ситуація, чи то мій стан нагадали мені про політ у невидимий космос там, на складі «дитячого харчування», де я працював нічним охоронцем. Згадав ці дивовижні відчуття польоту, які мені подарувало «прострочене сухе молоко», додане до розчинної кави. Відчуття польоту, отримане в обмін на тодішнє відчуття страху. Обмін був явно нерівноцінним, але на мою користь. Я потягнувся до рюкзака, знайшов там банку порошку, відкупорив. Запхнув туди два пальці та злизав із них цей порошок, а потому перевернувся на інший бік, до каністри з прісною водою, і зробив кілька ковтків. Спочатку здалося, що дійсно в моєму роті від поєднання цих двох складників виникло тепле молоко. Але вже за півхвилини язик відчув незрозумілу солодкість, потім вона попливла вниз, розлилася по всьому тілу. Тіло почало втрачати вагу. Несподівана легкість водночас виводила його з-під контролю. Я не міг поворушити ні рукою, ні ногою, хоча все ще відчував їх. Я спробував відновити бодай якийсь фізичний зв'язок із кінцівками, не намагаючись поворухнутися. Я хотів просто по черзі відчути спочатку руки, потім ноги. З правою рукою мені, здавалося, це вдалося. Я навіть відчув пучки пальців нібито зсередини. Але тут моя вага стала від'ємною, я почав підніматися над землею. Я був легший за повітря, — так і не збагнувши, куди ж подівся брезент намету, який накривав мене, злітав дедалі вище. Мене ніс уже знайомий мені і силою, і запахом каспійський вітер, піднімав мене вище й вище. Я бачив піщинки, що пролітали поруч, але вони були важчі за мене, і щойно порив вітру слабнув, вони провалювалися вниз, наче з-під них вибивали невидимі підпорки. А я усе летів, усе піднімався. І якоїсь миті збагнув, що вже піднявся вище за вітер. Тепер моє вознесіння минало плавно і вертикально. Я вже розрізняв зірки, що наближалися, а отже, проникнув за ту чорну пелену, якою вкрило себе небо на час шторму. Навколо мене метушилися якісь небесні комахи, інколи зачіпаючи мене то колючою лапкою, то вусиком. Але страху я не відчував, чомусь заздалегідь упевнений у їхній повній безпечності й дружелюбності. Одна комаха якийсь час піднімалася поруч зі мною напроти мого обличчя, розглядаючи мене з неприхованою цікавістю. Вона чимось нагадувала рака, тільки клешень у неї не було, а було безліч довгих павучих лапок. Мені закортіло потиснути одну з них, і я спробував простягнути руку. Незважаючи на те, що рука не послухалася, комаха, певно, вловивши моє бажання, злякалась і зникла в синій густині неба, яке затягувало мене всередину себе.