Лагідний янгол смерті

— Гей, братан, ходи сюди! — покликала мене постать, що визирнула з боку стернової кабіни.

Я взяв свій рюкзак і пішов. Зупинився біля кабіни. Тут же був вхід до каюти, розташованої попід палубою.

— Степан, — простягнув мені руку мужик, який мене гукав. — А там, за стерном, Марат...

— Коля, — представився я.

— Випити хочеш? — запитав Степан.

— Дякую, ні.

— Ну, захочеш — скажи. Ми самі не п'ємо, але для гостей завжди знайдеться... Ти, Колю, часом не маковий гонець?

Вдруге я почув схоже питання.

— Ні, — сказав я, не знаючи, проте здогадуючись, що може означати це словосполучення.

— Шкода, — простягнув Степан. — А то б тобі роботи підкинули... Та гаразд, йди полежи... Ми тебе зраночку висадимо... Тобі ж байдуже де? Аби тільки від житла подалі? Так?

Я кивнув.

Мене раптом почало хилити в сон: ця дрібна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту і приліг на найближчу койку. Одразу попливла перед очима якась кольорова пляма. Тоді запала повна темрява — це я вже спав, чуючи працьовите буркотіння дизеля, який заховався десь тут, під підлогою каюти.

Крізь неміцний сон посеред ночі чулися мені якісь розмови, брязкання заліза. Потім був удар, і я машинально втиснувся в койку, виставив праву руку вбік. Але потім настало затишшя, і знову заколисуюче забуркотів дизельок.

Зранку мене збудили. Я вийшов на палубу, і перше, що впало мені в око, — це відчутність брезентових мішків, у яких ховали зброю. Картонні ящики з консервами стояли, охайно складені під лівим бортом.

— Он твій берег! — сказав мені Степан.

Я подивився на пустельний брудно-жовтий берег із багатьма відрогами. Нічого вабливого в ньому не було. Раптове відчуття чи то розпачу, чи то розгубленості скувало мене. Я мовчав і дивився уперед. Під ногами похитувалася палуба, а жовтий безликий берег гойдався за сто метрів від нас.

— Щас Марат підрулить, тут глибоко, можемо зовсім близько підійти. У тебе вода є?

— Вода? — перепитав я, отямлюючись зі свого заціпеніння.

— Питна.

— Ні.

— Ну ти даєш... — Степан здивовано похитав головою. — Гаразд, дамо тобі балон.

Балоном він називав пластикову п ятилітрову каністру. Він витягнув її з каюти і поставив поруч із моїм рюкзаком.

— Це ж пустеля, — пояснив він трошки роздратовано. — Тут тобі ні крана, ні пивної!

Я кивнув, щоб дати йому зрозуміти, що й сам усвідомлюю власний ідіотизм. Треба зауважити, я справді цієї миті гостро відчув цей ідіотизм, завдяки якому опинився чортзна-де і збирався хвилин за двадцять опинитися ще далі від доріг та від людей. На губах виникла нервова сухість. Я машинально взяв п'ятилітровий балон, відкрутив кришку і ковтнув води.