Лагідний янгол смерті

Рибзавод похитувався на невисоких хвилях, і це було для мене новим відчуттям. Раніше мені складно було уявити, що хвилям буде до снаги розхитати цю махину, але тепер я вже розумів, що Каспійське море може все: і освіжити, і нагодувати, і втопити...

— Гей, котику, не застудишся? — пролунав за моєю спиною голос Даші.

— Таж не холодно, — не озираючись, відповів я.

— Тут такі вітерці на Каспії — враз продують, — зі знанням справи сказала Даша. — Ходімо краще до каюти.

Зранку я прокинувся з важкою головою. Рибзавод усе ще похитувався — видно, це і було причиною мого неспокійного сну й важкого пробудження. Даша вже була в цеху. На столику стояла банка «Каспійського оселедця», той самий короткуватий ножик і огірок.

«Турботлива», — подумав я, споглядаючи залишений для мене сніданок.

Поїв, тоді вмився. Визирнув з-за фіранки назовні — небо відливало свинцем. Схоже, що погода змінювалася на гірше. Скільки мені ще плисти з ними?

Не те щоб ця подорож була мені неприємна, просто її одноманітність починала мене втомлювати: одні й ті ж консерви, одне й те ж море. Тільки небо дозволяло собі змінювати колір, а так усе було без змін.

Десь у коридорі пролунав невиразний, але навдивовижу гучний механічний голос. Я підскочив до дверей, відхилив їх і прислухався.

«Фельдшеру терміново з’явитися в третій цех!» — знову повторив механічний голос гучного зв’язку.

Цей голос іще тричі викликав фельдшера у третій цех, а потім знову стало тихо.

Несподівано хвилин за двадцять до каюти прийшла Даша. Вона була вдягнута в робочий комбінезон, який був колись білим, на голові — зелена хустинка. Обличчя червоне і в очах — вогники.

— Короткий день! — з посмішкою сказала вона, стягуючи хустинку і розсипаючи по плечах каштанове волосся. — Конвеєр зупинили...

— А чому? — запитав я.

— Ен-пе. Дівчата п’яного Мазая в кутку затисли і головку йому відтяли. Поки одні тримали, Машка цю головку в дозатор кинула, тож вона з рибою в якусь консерву потрапила... Там такий галас здійнявся! — Даша розреготалася. — А він бігає, конвеєр зупинив, почав банки відкривати — шукав серед оселедців свій кінчик...

— Ну і як, знайшов?

— Де там! П’ятсот банок із лінії вийшло — все не відкриєш, та якби і знайшов, він що, його назад пришивав би? Га?

Я знизав плечима.

— Зараз лікарі все можуть пришити, крім голови, — сказав я.

— А де тут у нас лікарі? У нас тут один фельдшер — Коля, — він раніше ветеринаром був, а тоді на людей перевчився. Він прийшов, облив Мазаю обрізок зеленкою і бинтом замотав — от і все пришивання! Оце хтось консерву купить! Ха! Подумає, що це печінка тріски попалася!!!

Веселощів Даші я розділити не зміг. Якось навіть сумно стало.

«Зовсім інша річ — могили ночами розкопувати!» — глузливо зреагувала на мій настрій моя ж думка. «Ну, могили — інша справа, — заперечив я їй. — У могилі якщо хтось лежить, то тільки мертвий, якому байдуже — розкопають його могилу чи ні. Може, йому навіть приємно буде — бач, мовляв, і після смерті у когось є до нього діло...»