Таємниця зміїної голови
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-038-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниця зміїної голови». Краткое содержание книги:
Колись у цих краях гуляв народний месник Устим Кармелюк. Вороги називали його розбійником. І десь там сподвижники Кармелюка заховали великий діамант небаченої краси. А за скарбом, звісно, полюють лихі люди. Вони хочуть забрати собі не лише діамант, а й увесь замок. Чи вдасться нашим героям — Данилові, Богданові, Льоньці та їхнім новим друзям — випередити злодіїв і врятувати замок? Чи зможуть вони розгадати усі розбійницькі загадки? Що цього разу учворить шалений страус на прізвисько Футбол? Про це все ви дізнаєтесь із нового детективу Андрія Кокотюхи. Вперед, пошук починається, час пішов на хвилини!
— Як тебе звати, хлопчику? — запитала.
Той знітився, зиркнув на маму, яка тримала його за іншу руку. А молода жінка теж розгубилася.
— Чого ти злякався, Костику? Скажи, як тебе звати…
— Костик, — бовкнув Костик, ще не розуміючи, для чого дівчинці з кісками з ним знайомитись.
— А скажи, Костику, хто оце такий? — Галка тицьнула пальцем у Футбола, котрий не відходив від неї далеко.
— Пташка, — пробелькотів малий.
— Правильно, Костику. Пташка. А як називається ця пташка, знаєш?
— Ця пташка називається страус, — старанно відповів хлопчик, усе одно побоюючись сказати щось не те.
— Бачте! — Галка широко розправила плечі, знову глянула на гурт роззяв. — Навіть маленькі діти знають, що це пташка і називається вона страус. Ви що тут, у Києві, страусів не бачили ніколи?
Дивно, але подіяло. Зрозумівши, що нема чого витріщатися на звичайного собі птаха, люди досить швидко знову розійшлися по своїх справах. А Галка переможно глянула на Льоньку. Той закусив губу. Схоже, його прогноз не справджувався: дівчина з кісками поки що давала раду собі та Футболові.
Попрощавшись із Григорієм та відпустивши машину, невеличка компанія пройшла на привокзальний майдан. Тут поява дивного пасажира, з дзьобом та на довгих ногах, теж без уваги не лишилася. До честі Футбола, він на роззяв не реагував. Навіть шиєю не крутив, ступав прямо та дивився просто перед собою.
Одначе просто так, без пригод, вдалося перетнути лише майдан. Щойно старий, хлопець, дівчина та страус зайшли до залу очікування, до них відразу посунув міліцейський патруль. Причому відразу з двох боків, беручи по ходу руху всіх у кільце. Збоку могло видатися: просто зараз озброєні пістолетами та гумовими кийками міліціонери збираються захопити та знешкодити банду небезпечних злочинців.
— Ану, стійте, — тихо мовив дід Гайдамака, виступаючи трошки вперед. — Тепер, мабуть, моя буде черга.
Щойно так сказав, як міліція оточила їх, а старший, пузатий та з погонами, приклав руку до козирка форменого кашкета.
— Лейтенант міліції Недогибченко! Ваші документи!
— А що ми зробили? — мирно поцікавився дід. — Ось у нього, наприклад, точно нема документів, — старий кивнув на страуса. — То що йому за це буде? Ви його заарештуєте?
— Послухайте, шановний, ось не треба нам, як той казав, тюльку травить! — підніс голос міліціонер Недогибченко. — Хто вас знає, що ви за люди…
— Він — точно не людина, — дід Гайдамака потріпав Футбола по гнучкій лисій шиї.
— Це страус, — вирвалося в когось із патрульних.
— Бачте, це страус, — старий задоволено глянув на Недогибченка. — Молодці, хлопці. Добре працюєте. Невідому особу встановили за секунди! То ми можемо йти?
— Так, пане… Гражданін… Товаріщ… Тьфу! — міліцейський лейтенант сам заплутався, навіть не міг придумати, що й сказати.
— А ви чого плюєтеся тут, пане офіцер? — строго запитав дід Гайдамака.
— Так, по-хорошому ви не хочете, — видно, міліціонер вирішив застосувати звичну та знайому тактику в розмові з тими, хто йому чимось не сподобався. — Зараз я викличу сюди патруль, і там з вами розберуться!
— Що з нами не так? — здивовано поцікавився старий.
— Звідки я знаю, де ви стравуса цього взяли! Може, ви його десь украли!
— Скажіть, пане офіцер, — дід Гайдамака хитро глянув на Недогибченка, — що, сьогодні по радіо передавали про викрадення страуса? Якщо це сталося десь у Зімбабве, то це — не ми! І потім: коли щось крадуть, це вкрадене намагаються заховати. А нашого друга ми не ховаємо. Навпаки — йдемо собі вільно та спокійно, як люди з чистою совістю.
Не знаючи, що відповісти, лейтенант підніс до вуст рацію, точно вже збираючись викликати серйозну підмогу. Льонька мимоволі втягнув голову в плечі. Все це йому дуже не подобалося. Та старий жестом зупинив міліціонера.
— Ви мене послухайте, пане офіцер. Будьте мудрим. Про що ви зараз доповісте якомусь там своєму начальству? Що в Києві на залізничному вокзалі гуляють старий дід, двоє школярів та африканський страус? Знаєте, що у вас запитають ще? Чи нема там десь поряд слона… Або мавпи… Краще не робіть цього, пане офіцер.
Недовго вагався лейтенант Недогибченко. Опустив рацію, обсмикнув кітель, набуваючи в очах молодших за званням блюстителів порядку поважнішого вигляду.
— Усе ж таки, господа, отак гулять із стравусом не положено.
— Це десь написано? — вирвалося в Галки.