Таємниця Кутузовського проспекту

З інспекції міністра надійшла «депеша»: «Розібратися й доповісти».

Миколка, знаючи, що живемо серед гієн і крокодилів, зберігав квитанції на кожен гвіздок, не те що на фанерний ящик; подав начальству, через тиждень одержали рішення: або Ступаков зносить будову, або ж звільняється з органів.

Миколка вирішив краще піти з органів. «Знаєш, — сказав він тоді Костенку, — при Леніні найстрашнішим покаранням для ворогів було вислання за кордон і позбавлення громадянства, а потім уже розстріл. Я скоригував би: найстрашніше покарання — працювати під дурнем в безправній державі, а потім — розстріл… Як сам розумієш, про вислання тепер мріють, як про манну небесну, але чорта з два випустять…»

Він утеплив свій сарайчик і найнявся комендантом селища, сімдесят п’ять карбованців, завів курей і дві кози, — не життя, малина…

Як тільки Черненко, черговий великий теоретик марксизму, помер, а Федорчука з міністерства принизили переводом у маршальську групу, Микола Ступаков написав листа новому міністрові; в органах відновили, але, правда, сунули його в карний розшук невеличкого відділення — допрацювати до пенсії.

Костенку він зрадів, вийняв з сейфа почату пляшку коньяку й пачку вафель:

— Давай, Славику, за наше просране життя по п’ять капель!

— Потім, Колю… Я до тебе у справі… Дозволиш зараз викликати якогось Бакаренка? Пенсіонера за статусом, сталінського ката за професією. І дай мені кімнатку: треба провести розмову…

— То мене за це знову проженуть, Славику! Перевищення повноважень, самодіяльність…

— А ти подзвони на Петровку, спитай: мовляв, Костенко позаштатний консультант чи ні?

— А мене спитають: чого вас це цікавить?

— А ти відповіси: він прийшов з’ясовувати адреси кооперативних майстерень радіоремонту.

— А вони припруться з перевіркою… Коли тебе нарекли «позаштатним консультантом», значить, видри, копають…

— Прізвище Строїлов щось тобі говорить?

— У мене в районі генерал Строїлов живе…

— Наш?

— Ні. Військовий будівельник…

— Ну то як, Миколко?

Той зітхнув, підсунув Костенкові телефон, налив собі коньяку, зробив довгий ковток, вафлею не закушував, приклався до мануфактури…

Костенко набрав номер Бакаренкаї — Івана Львовича, будь ласка…

— Діду, тебе, — голосок був пронизливий, дівочий. Господи, в чому вони винуваті, маленькі? За що й на них гріхи дорослих падають?

Костенко згадав, як Розка (дочка його агента Рудого, був кишеньковим злодієм, зав’язав, не міг прописатися; Костенко допоміг, відтоді Рудий — дочку дуже любив — був з ним на зв’язку) кричала повіям, які розшифрували її батька: «Мій батько сука, кажете, еге? Я йому ноги митиму й воду питиму, бо через нього не стала такою лярвою, як ви, через нього я в сім’ї жила, як нормальна! Всі стукають, тільки одних наколюють, а інші вислизають! Серед вас, падлюк, дві стукачки, не менше! Бийте, бийте, все одно ваш програш, а батька мого не чіпайте, бритвою очі повирізаю!» Не вона вирізала… Їй вирізали; Рудий повісився; дружина його, Лінда, лежить в психіатричці й заливається істеричним сміхом з ранку до ночі, регоче вона без упину, ніяк допомогти не можуть…