Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
— Це ж маленький рай, — повторював абат Фожа.
— Є багато невигод, щоб ви знали, — сказав Муре, хоч і був дуже радий, що хвалять його володіння. — Наприклад, ви, мабуть, помітили, що моя садиба лежить на схилі. Сади тут ідуть уступами. Сад пана Растуаля лежить нижче за мій, а мій, в свою чергу, нижче за сад супрефектури. Дощі часто завдають великої шкоди. Потім — і це ще не найнеприємніше — люди із супрефектури бачать, що робиться у мене, особливо відтоді, як побудували оту терасу над моєю стіною. Правда, й мені видно те, що робиться у пана Растуаля, але це невелика втіха, я вам скажу, бо я зовсім не цікавлюсь чужими справами.
Абат, здавалось, слухав його просто з ввічливості, похитуючи головою, і не ставив жодного запитання. Очима він стежив за рухами рук Муре, якими той пояснював свої слова.
— До того ж є ще одна неприємність, — провадив далі Муре, показуючи на вуличку вздовж задньої стіни саду. — Ви бачите цей вузенький прохід між двома парканами? Це тупик Шевільйот, що упирається в ворота супрефектури. В усіх сусідніх садибах є невеличкі хвіртки, які виходять в цей тупик, і там щовечора відбуваються якісь таємничі прогулянки. У мене діти, і я забив свою хвіртку двома здоровенними гвіздками.
Він підморгнув і подивився на абата, сподіваючись, що, може, той спитає у нього, що це за таємничі прогулянки. Але абат навіть не поворухнувся, здавалось, він подивився на тупик без особливого інтересу і перевів очі знову на садок Муре. Внизу на краю тераси, на своєму звичайному місці, Марта підрублювала серветки. Спочатку вона рвучко підвела голову, почувши над собою голоси, і здивувалася, побачивши свого чоловіка в товаристві абата коло вікна на третьому поверсі; потім знову взялася до роботи. Вона наче вже й забула, що вони там.
Але Муре підвищив голос, радий похвалитися тим, що нарешті проник у це не доступне для нього досі помешкання. А священик час від часу спиняв спокійний погляд на цій жінці, обличчя якої йому не було видно: він бачив лише нахилену голову з пишним вузлом чорного волосся на потилиці.
Запала мовчанка. Абат Фожа, здавалось, не збирався відійти від вікна. Тепер він розглядав квітник сусіднього саду. Сад пана Растуаля був розпланований на англійський лад: вузенькі доріжки, маленькі газони і на них маленькі клумби квітів. Вглибині була альтанка з дерев, де стояли стіл і прості стільці.
— Пан Растуаль дуже багатий, — знову почав Муре, простеживши, в якому напрямку дивиться абат. — Садок дорого йому коштує; фонтан, — вам його за деревами не видно, — обійшовся йому в триста франків. І ніяких овочів, самі квіти. Якось дами хотіли навіть зрубати всі фруктові дерева, але це був би справжній злочин, бо груші в нього напрочуд гарні! А втім, кожен може планувати свій садок, як йому подобається. Коли маєш кошти…
Абат усе мовчав.
— Ви, певно, знаєте пана Растуаля, — провадив Муре, повернувшись до нього. — Щоранку, між восьмою і дев’ятою, він прогулюється під своїми деревами. Огрядний чоловік, трохи присадкуватий, лисий, без бороди, з круглою, як куля, головою. Здається, на початку серпня йому минуло шістдесят. Вже близько двадцяти років він у нас головою цивільного суду. Кажуть, що він добрячий чоловік. Я у нього не буваю. Добридень, добривечір, — оце й усе.
Він замовк, побачивши, що кілька чоловіків спустилися з ганку сусіднього дому і попрямували до альтанки.
— Ах, так, — провадив він далі, притишивши голос, — це ж вівторок сьогодні… У Растуалів званий обід.
Абат не зміг стримати легкого руху. Він перехилився з вікна, щоб краще бачити. Особливо, здавалось, зацікавили його двоє священиків, що йшли з двома високими панночками.
Ви знаєте, хто це такі? — спитав Муре.
І у відповідь на невиразний рух Фожа він повів далі:
— Вони переходили через вулицю Баланд у ту хвилю, коли ми з вами зустрілися. Високий, молодий, що йде між панночками Растуаль, — це абат Сюрен, секретар нашого епіскопа. Кажуть, симпатичний хлопець. Влітку я часто бачу, як він грає з цими панночками у волан… А старий, що йде трохи позаду, — один з наших старших вікаріїв, абат Феніль. Він і ректор семінарії. Жахлива людина, шучка й колюча, як гостра шабля. Шкода, що він не обернувся, ви побачили б його очі… Дивно, що ви не знаєте цих панів.
— Я рідко виходжу, — відповів абат, — і ні в кого у місті не буваю.
— І даремно! Ви частенько, мабуть, нудьгуєте. Ах, пане абат, вам треба віддати належне — ви не цікавитесь нічим. Як же так! Місяць, як ви живете тут, і навіть не знаєте, що у пана Растуаля по вівторках звані обіди! Цього не можна не помітити, коли дивишся з вашого вікна.