Завоювання Плассана

Але Муре підвищив голос, радий похвалитися тим, що нарешті проник у це не доступне для нього досі помешкання. А священик час від часу спиняв спокійний погляд на цій жінці, обличчя якої йому не було видно: він бачив лише нахилену голову з пишним вузлом чорного волосся на потилиці.

Запала мовчанка. Абат Фожа, здавалось, не збирався відійти від вікна. Тепер він розглядав квітник сусіднього саду. Сад пана Растуаля був розпланований на англійський лад: вузенькі доріжки, маленькі газони і на них маленькі клумби квітів. Вглибині була альтанка з дерев, де стояли стіл і прості стільці.

— Пан Растуаль дуже багатий, — знову почав Муре, простеживши, в якому напрямку дивиться абат. — Садок дорого йому коштує; фонтан, — вам його за деревами не видно, — обійшовся йому в триста франків. І ніяких овочів, самі квіти. Якось дами хотіли навіть зрубати всі фруктові дерева, але це був би справжній злочин, бо груші в нього напрочуд гарні! А втім, кожен може планувати свій садок, як йому подобається. Коли маєш кошти…

Абат усе мовчав.

— Ви, певно, знаєте пана Растуаля, — провадив Муре, повернувшись до нього. — Щоранку, між восьмою і дев’ятою, він прогулюється під своїми деревами. Огрядний чоловік, трохи присадкуватий, лисий, без бороди, з круглою, як куля, головою. Здається, на початку серпня йому минуло шістдесят. Вже близько двадцяти років він у нас головою цивільного суду. Кажуть, що він добрячий чоловік. Я у нього не буваю. Добридень, добривечір, — оце й усе.

Він замовк, побачивши, що кілька чоловіків спустилися з ганку сусіднього дому і попрямували до альтанки.

— Ах, так, — провадив він далі, притишивши голос, — це ж вівторок сьогодні… У Растуалів званий обід.

Абат не зміг стримати легкого руху. Він перехилився з вікна, щоб краще бачити. Особливо, здавалось, зацікавили його двоє священиків, що йшли з двома високими панночками.

Ви знаєте, хто це такі? — спитав Муре.

І у відповідь на невиразний рух Фожа він повів далі:

— Вони переходили через вулицю Баланд у ту хвилю, коли ми з вами зустрілися. Високий, молодий, що йде між панночками Растуаль, — це абат Сюрен, секретар нашого епіскопа. Кажуть, симпатичний хлопець. Влітку я часто бачу, як він грає з цими панночками у волан… А старий, що йде трохи позаду, — один з наших старших вікаріїв, абат Феніль. Він і ректор семінарії. Жахлива людина, шучка й колюча, як гостра шабля. Шкода, що він не обернувся, ви побачили б його очі… Дивно, що ви не знаєте цих панів.

— Я рідко виходжу, — відповів абат, — і ні в кого у місті не буваю.

— І даремно! Ви частенько, мабуть, нудьгуєте. Ах, пане абат, вам треба віддати належне — ви не цікавитесь нічим. Як же так! Місяць, як ви живете тут, і навіть не знаєте, що у пана Растуаля по вівторках звані обіди! Цього не можна не помітити, коли дивишся з вашого вікна.