Ріка далеких мандрів
- Автор: Сушинский Богдан Иванович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Маяк
- ISBN: 5-7760-0342-3
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Ріка далеких мандрів». Краткое содержание книги:
Помітне місце в творчості Б. І. Сушинського посідають твори для дітей. Юним читачам добре відомі повісті «Танець степового коня», за яку його удостоєно премії імені М. Трублаїні, «З розвідки не повернувся», «За лінією життя», «Зоряний берег», «Візьми мене з собою, Магеллане…» Він — лауреат обласної комсомольської премії ім. Е. Багрицького. Окремі твори Б. І. Сушинського перекладені п'ятнадцятьма мовами світи. Він — член Спілки письменників СРСР.
Ми з Чингісом підійшли до Вічного Мисливця. Він стояв, спершись на рушницю, і замріяно дивився на ще нечіткі обриси майбутнього міста. У цій позі він нагадував мені слідопита, яким бачив його на обкладинці книжки Фенімора Купера. Він димів своєю люлькою і мовчав.
— Нам час спускатися, — нагадав йому Чингіс.
Старий здивовано якось глянув на нього і вийняв трубку з рота.
— Постій ще хвилинку. У тайзі трапляються місця, в яких не можна поспішати. Там треба стояти і добре думати. Ми якраз стоїмо на такому місці. Гляньте ліворуч. Бачите пагорб? На ньому похована дружина Власа Кириловича Потапенка. Ти, напевне, не знаєш його.
— Знайомий, — відповів я. — Уже встигли познайомитися. — І відчув, що червонію. Ніби там, у тайзі, провинився я, а не батько Інги.
— Отож, її поховано на узвишші, — стиха повторив Вічний Мисливець. — Топографом була. В експедиції, що намічала трасу БАМу. Вона тяжко захворіла, коли загін пробивався через перевал Усучалінь. І врятувати не вдалося. А заповідала поховати у цій красивій долині.
Кілька хвилин ми всі мовчки дивилися на вершину узгір'я, де викладено з каміння невеличку піраміду. Єдиний пам'ятник у цих місцях. Пам'ятник відважній жінці.
Ми пройшли ще кілька метрів і почали спускатися в ущелину. Стежин тут не було, тому бралися досить крутим схилом, прокладаючи собі шлях між велетенськими валунами та острівцями гущавини, кущі якої скидалися на нашу шипшину. Я намагався не дуже розпитувати, щоб не набридати старшим. Але, наслідуючи Чингіса, котрий весь час тримався поруч мене, — до всього придивлявся, все запам'ятовував. Адже переді мною відкривався якийсь загадковий, не знаний досі світ.
16
Біля однієї з брил Вічний Мисливець зупинився і підняв руку, показуючи, що прийшли. Ми з Чингісом кинулися вперед, намагаючись якомога швидше побачити вхід у печеру. Перед нами справді був невеличкий чорний отвір. Мабуть, тому й печеру, крім Шаманської, іноді називали ще й Чорною (так сказав дід Курун), що отвір той у схилі ущелини аж відсвічував чорнотою. До нього навіть страшно було підступатися.
— Оце вона і є, — наблизився дід Курун. — А он, поряд, кам'яна галявина. З вогневищем, у якому я не раз розкладав багаття, повертаючись із полювання.
Старий підійшов до почорнілих закіптюжених каменів, а ми згуртувалися біля входу в печеру. Звідти віяло холодом і вільгістю. А ще — пахло зіпрілим листям.
Роман увімкнув ліхтарик і, пригнувшись, ступив у печеру. Ми побачили, що промінь одразу ж ковзнув по чорній стіні, яка поставала за два кроки від отвору.
— Оце і вся печера?! — розчаровано вигукнув я.
— Ні, там, праворуч, є прохід в іншу частину її, — пояснив Вічний Мисливець. — Але не поспішайте. Трохи перепочинемо.
Я теж увімкнув свій ліхтарик і помітив, що праворуч справді відкривається прохід, у який можна протиснутися, тільки зігнувшись.
Тим часом Роман ступив у печеру, тернув пальцями по стіні й уважно придивився до неї.
— Та це вона закіптюжена димом. Тільки дуже давнім. Напевне, колись тут жили печерні люди.
— І не тільки печерні. А й ті, кого заганяла сюди доля, — докинув Вічний Мисливець, підходячи до нас. — Ця печера знає багато таємниць. Дуже багато.
— Невже тут ніколи не працювали експедиції вчених? — запитав Орест, зазираючи у боковий лаз.
— За моєї пам'яті — ні. Я знав би про це. А раніше кому до цього було діло? У цій глушині стежки тільки для мисливців.
— Отже, ми — перша експедиція? — мовив я, націлившись шмигнути в лаз поперед Ореста. Але той ухопив мене за полу штормівки.
— Не поспішай, хлопче, не поспішай. Усьому свій час.
Ми повсідалися на каміння і почали радитися, як діяти. Вічний Мисливець нагадав, що підземелля складається щось із чотирьох поєднанних між собою печер. А з третьої починаються ще кілька ходів, що ведуть бозна-куди. Він вважав, що ними ніхто й ніколи не користувався. І нам радив не ризикувати. Почувши це, ми з Чингісом одразу посмутнішали. А раптом котримось із тих ходів можна проникнути ще до якоїсь печери? В якій приховується найбільша таємниця цього підземного царства. Одначе Роман одразу ж «утішив» нас, повідомивши, що засмучуватися нам особливо нічого. Все одно ми, малі, залишимося у другій печері. Поки вони з Орестом обстежуватимуть третю.
А Вічний Мисливець заспокоїв:
— Нічого, розкладемо вогнище і почекаємо наших розвідників.
Та, третя, печера — справжній лабіринт. Ходити по ній страшнувато. Він сам там був лише двічі. Першого разу — ще хлопчиськом. Коли привів сюди групу червоних партизанів.