Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Я не хочу потонути у власній крові!
Він навіть і тепер, їдучи в катафалку, відчуває зашморг різникової руки на своїй шиї. Тоді раптом рука відпускає його, і він падає на підлогу. Він прикидається мертвим. Так він вчиться бути живим мерцем. Різник згрібає його різким рухом і викидає у брудне подвір’я. Його знаходять брати, відносять, як лантуха, додому. Після того він ще кілька днів відхаркує червону сукровицю, а синців по всьому тілі не злічити. Цього разу вони зайшли надто далеко. Матір гірко скаржиться в комісаріаті, так, Сара раптом віднайшла голос. Там вони жінку відсилають геть, що цареві до таких історій, якась банальна побутовщина між жидами, нехай їхній суд вирішує, що й до чого.
Двадцять п’ять рублів відшкодування і гроші за біль, ясно вам? Причому тут — на руки.
З цими грішми він ще того самого дня покидає Сміловичі, яких ніколи більше не побачить. Час настав. Кіко і він їдуть до Вільна, бо вже й Мінськ не є для них прийнятним рішенням. Їм по шістнадцять років, і це все, чого вони хочуть. Їх не може стримати жодна заборона на зображення, та все ж відчуття архаїчної провини залишиться назавжди. Вони знають, що чинять погано. Це звільняє, проте не від сорому. Він забере сором зі собою до Парижа.
До світової столиці мистецтва їх наближає кожний, навіть найменший крок, який вони ступають 1910 року вуличками Вільна, відвідуючи заняття в Академії мистецтв на Університетській вулиці. Три роки поспіль. Там вони зустрічають третього однодумця. Його звати Пінхос Кремень, він, з тим своїм вічно трагічним обличчям, родом з Жалудка. Вони пишаються своїми студентськими уніформами, вони й тепер надають їм несамовитого значення. Власниця квартири, крива на одну ногу вдова залізничника, бере по 10 копійок за ліжко в кімнаті на шістьох. Заняття професора Рибакова смертельно нудні, властиво — ці заняття тільки відволікають від справжнього шляху, але вони наввипередки вчаться і вправляються задля міста, яке прийме усіх трьох художників з відкритими обіймами. Адже Париж чекає, вони знають. Парижу не терпиться побачити їх. Вони малюють геть усе навколо, здохлих псів, нужденні двори, похорони, поморщені, тремтячі обличчя і заломлені руки старих торговок.
Ану прикинься мертвим, каже він до Кіко, коли той лягає на підлогу. Тоді прикриває його простирадлом і ставить навколо запалені свічки. Давай, удай мертвого. Але смерть ще не піддається, ще надто рано малювати її. Добре починати вправлятися завчасу. Смерті ти малювати не вмієш. Вона не піддається, розумієш. Спробуй пізніше, спробуй на зайцях, фазанах, індиках. Спробуй намалювати їхню смерть, тоді, може, ти знайдеш шлях до неї.
Вночі вони вислизають надвір і відкривають для себе освітлене блідими гасовими ліхтарями місто. Скупе нічне молоко віленських вулиць. Попри всі загиджені закутки, глибокі калюжі, шрами вулиць і мури, що смердять аміачними випарами, вони відчувають відгомін єдиного міста, яке на них чекає. Вони відкладають на велику поїздку кожну копійку. Вони безконечно ретушують фотографії в одному фотоательє. Першим їде Кремень, 1912 року, і вони заздрять йому, обіцяють скоро приїхати теж. Кіко їде за Кременем через кілька місяців. Цього разу Сутін не передостанній.
Йому здається, що катафалк здійнявся в повітря, летить над Вільно, над цим Єрусалимом Литви, і крізь прозоре дно машини йому видно Набережну, Арсенальську, Антокольську. Видно далеко внизу гору Ґедімінаса і замок Сиґізмунда Старого, костел Анни, костел Петра і Павла та Острабрамську каплицю, гострі ворота, йому не паморочиться голова, але він дивується, що може так виразно все це бачити. Фігура Мойсея в костелі святого Станіслава, до якого вони часто пробиралися, щоб мовчки постояти перед нею. І він справді бачить трьох манюніх студентів живопису, які ганяють вулицями, Кіко, Крема і Хаїма. О, а он місце злиття Віленки і Вілії, литовської Неріс!
І врешті настає незабутня мить, коли доктор Рафелкес, у якого бідні студенти можуть у п’ятницю пообідати, втискає йому в долоню гроші на дорогу. Його доня вирішила віддати серце кращому, вона перестала відповідати на його несміливі погляди. Треба якось необразливо усунути пожадливого їдця, який знати не знає про якісь добрі манери, за столом гнітюче мовчить. Російський паспорт йому видають у Вільні, 20 березня 1913 року за юліанським календарем. Згодом він матиме звичку щоразу погладжувати його, ніби хитру чорну кицьку.
Ма-Бе, куди ми їдемо? До Малинова? Падерборна? Смілович? Розвертаймося. Не їдьмо туди.