Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Він махає, жестикулює в порожньому просторі.
Краще поїдьмо назад до Шинона, до Ланґрас, будь-куди назад, тільки не туди. Не до місця народження. Немає такої дороги, яка б вела туди. Нас там уже немає, навіть у спогадах. Ніхто там ні на кого не чекає.
Вулик у центрі світу
Як добре йому все видно. Він ще летить, далеко внизу бачить обличчя, приплюснуте до вікна потяга. Своє обличчя. Він бачить очі, що жадібно вбирають ще незнайомі краєвиди, обрамлені димом, що шлейфом тягнеться за локомотивом. Йому знову двадцять років. Весною 1913 року він нарешті таки покинув Вільно. У своєму сорокадев'ятирічному віці він подорожує вниз, він їде два дні та дві ночі, вдивляється у світла, що підстрибують танцюючи повз нього. Невидані краєвиди. Лавки в потязі тверді, із вбиральні затягає різким запахом поту й сечі, проте тремтливе очікування того, що от усе почнеться наново, що подорож приведе врешті туди, де на нього чекають найбільші дива, окрилює його.
Він голодний, як ніколи. Миттєво поглинає тих кілька хлібних шкоринок, оселедця, загорненого в газету, квашені огірки, що їх узяв із собою в дорогу. Він стискає в руці Кремового листа, перечитує його ще і ще.
Живемо ми дуже вбого, але тут багато хто говорить російською, їдиш або польською, ти не почуватимешся загубленим. Тут нема казаков, вони нас залишать у спокої. Ми малюватимемо! Недоладний палац, де ми живемо, просто прекрасний і називається «ля рюш».
І ось він ще раз прибуває до Парижа, надворі 1913 рік, йому знову двадцять. Він мандрує вуликом спогадів аж до моменту свого прибуття до світової столиці мистецтва. Ковно, Берлін, Брюссель, поспішні пересадки немов у сні, важить лише мета. Коли він приїжджає на Північний вокзал, то випадає з потяга, немов з розлупленої навпіл яєчної шкаралупи. Навколо нього — світ, який шварґоче всуціль новими словами, і світ цей називається Париж. Він відразу ж кидається йти, звертається до перехожих, промовляючи із затинанням одне лиш слово «ля рюс», показує Кремового листа, його посилають під землю. Там якісь безконечні переходи лабіринту з нестерпним кислим смородом, тож він знову видобувається на денне світло і вирішує йти пішки.
В очах мигтить від утоми, він мчить вулицями, повторює «ля рюс-ля рюс». Бджола, яка заблукала і не може втрапити до свого вулика. Цілком випадково йому трапляється художник, якому відразу все стає зрозуміло.
Ля рюс? Ти шукаєш якусь росіянку? А може ти хотів до Ля рюш?
Він бере його долоню і показує йому, куди треба йти, не на північ, до Бато-Лавуар, де поселився Пікассо, він перекреслює північ. Дивися, лінія життя — це Сена, вона перетинає місто на дві частини, так що ти давай — іди тільки на південь, він розуміє тільки «мампарнас» і «вошірар», там ще когось запитаєш. Він взагалі не дивується, що натрапив на художника, він же думає, що тут усі — художники, я потрапив у рай для художників, я на брудних, смердючих сечею, завалених кінським лайном вулицях, але — в раю. Минають години, поки він блукає цими вулицями і врешті опиняється таки о другій ночі перед викутими залізними воротами.
У його уявленні Кіко і Крем живуть у цьому місті вже цілу вічність, при тому що попрощалися вони у Вільні лише кілька місяців тому. Вони отримали величезну фору. Тих, хто прибуде до раю на день раніше, не так просто буде вигнати звідти.
Крем і Кіко раді, Вільно далеко, вони прибули до мети. Він ледь тримається на ногах, посеред ночі його кличуть до столу, там уже сидить щось п’ять чи шість кумпелів, розглядаючи новоприбулого художника. Ледь сівши, він кидається на миску з вареною картоплею, підчищає все, що бачить і просить дати йому хліба. В інших не було часу навіть руку до їжі простягнути, тож вони похнюплено сидять навколо столу.
То все мій солітер, — видушує затинаючись новенький.
Він ніколи не буває ситим. Вони ще ніколи не бачили такого голоду. Тут у цьому місці він малюватиме їжу, хліб і оселедці, він благатиме їх нагодувати його. Нарешті наситити, назавжди наситити. Відчуття голоду залишається на полотні, до якого він скеровує свої благання. Худі рибини, проросла цибулина, поморщені яблучка, супниця і розшарпаний артишок, якого він підібрав під базарним прилавком. Вони ще зроду не бачили такого голоду.
Де він тепер лежить? На тому старому поплямленому матраці, з якого стирчать дві пружини? Виштовханий найнужденнішими злидарями району Вожирар на тротуар і віднесений завшивленими художниками до Вулика. Чи, може, він лежить на дошці, яку кладе в майстерні Кіко на вечір між двома стільцями? На ношах, засунених у катафалк? Йому байдуже, йому двадцять років. Він віддаляється на іншу зорю, на зорю Париж. На нього чекають з операцією.