Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Світлоока направила більшість рабів валити ліс. Із півдюжини найбільш охлялих потрапили на роботу в їдальні — всупереч тому, що вона говорила раніше.

— А цих десятьох, — сказала аристократка, вказуючи жезлом на Каладіна та решту рабів із його фургона, — відправте в команди мостонавідників. Скажіть Ламарілу та Ґазу, що ось цей високий заслуговує на всю повноту їхньої гостинності.

Солдати засміялися, й один із них штурханами погнав невільників уперед по стежці. Каладін стерпів: у цих людей не було причин для ніжності, і він не дасть їм приводу для ще більшої жорстокості, адже якщо солдати-громадяни й ненавиділи когось іще сильніше, ніж найманців, то це дезертирів.

Ідучи, куди вели, він не міг не помітити прапора, що майорів над табором. На його полотнищі був той самий символ, що й на мундирах солдатів: жовтий диґліф у формі башти й молота на темно-зеленому полі. Це було знамено великого князя Садеаса, верховного правителя рідного округу Каладіна. Що ж привело його сюди — іронія долі чи посмішка фортуни?

Солдати байдикували й валандалися без діла — навіть ті, хто, здавалося, був на посту. Вулиці табору вкривали купи сміття. Траплялися численні цивільні: повії, жінки-робітниці, бондарі, свічкарі та доглядачі худоби. Навіть діти бігали по вулицях цього напівміста-напівтабору.

Були й паршмени: носили воду, рили канави, тягали мішки. Це здивувало його. Хіба вони не воювали з паршменами? І хіба ніхто не побоювався, що ті можуть підняти повстання? Здавалося, ні. Ці паршмени працювали з тією ж старанністю, що й ті, яких він бачив у Гартстоуні. Може, вони й мали на свій лад рацію. Алеті воювали проти алеті, коли він служив у армії на батьківщині. То чому б і паршменам не бути по обидва боки конфлікту?

Солдати провели Каладіна аж до північно-східної околиці табору, і такий похід зайняв чимало часу. Хоча всі створені за допомогою Душезаклинача кам’яні казарми виглядали однаково, зовнішня межа укріплення утворювала ламану лінію, мов гірське пасмо. Старі звички спонукали його запам’ятати дорогу. В одному місці височенна кам’яна стіна була зруйнована незліченними великобурями, і з-за неї відкривався широкий вид у східному напрямку. Ця відкрита територія була годящою місциною для зосередження армії перед тим, як вона мала спуститися схилом униз й опинитися на самих Розколотих рівнинах.

З північного краю поля розташовувався окремий, допоміжний табір із кількома дюжинами казарм і складом деревини у центрі, в якому було повно теслярів. Вони валили ті кремезні дерева, що їх Каладін бачив на рівнинах із того боку, знімали з них волокнисту кору й розпилювали на дошки. Інша бригада теслярів складала з цих дощок громіздкі конструкції.

— Ми теж будемо теслярами? — запитав Каладін.

Один із солдатів зареготав.

— Ви будете поповненням для мостонавідників, — відповів він і показав туди, де на камінні в затінку казарми сиділа групка чоловіків жалюгідного вигляду, котрі пальцями брали їжу з дерев’яних мисок і відправляли до рота. Їжа до болю нагадувала баланду, якою годував їх Твлакв.

Один із вояків знову штовхнув Каладіна вперед, і той, спотикаючись, спустився некрутим схилом й опинився біля казарми. За ним надійшла черга решти дев’ятьох невільників, яких солдати гнали, мов стадо худоби. Ніхто з тих, що сиділи біля казарми, навіть не глянув на них. На чоловіках були шкіряні жилети й грубі штани. На декотрих ще й нечисті сорочки зі шнурівкою замість ґудзиків, в інших проглядали голі груди. Брудні та жалюгідні, вони недалеко втекли від рабів, хоча їхня фізична форма й була трохи кращою.

— Ґазе, новобранці! — гукнув один із солдатів.

Чоловік, який ліниво сидів у затінку дещо осторонь від тих, котрі їли, повернув у їхню сторону обличчя — на ньому було стільки шрамів, що борода росла кущиками. Одного ока йому бракувало — наявне було карим, — проте він не завдавав собі клопоту носити пов’язку. Білі аксельбанти на плечах видавали в ньому сержанта, а підтягнута жилавість, як знав Каладін із досвіду, свідчила про те, що на полі бою він почувався як удома.

— Ці здохляки? — кинув Ґаз, підходячи до них і щось жуючи. — Та стріла нахромить їх і полетить далі!

Ближній до Каладіна солдат стенув плечима й на додаток ще раз штовхнув його в спину.

— Її Світлість Гашал веліла передати, щоби для цього ти вигадав щось особливе. А щодо решти — дивися сам.

Ґаз обвів невільників очима. Зрештою глянув на Каладіна.

— Я маю військову підготовку, — сказав Каладін. — Отримав в армії ясновельможного Амарама.

— А мені плювати, — урвав його Ґаз і справді сплюнув убік щось чорне.

Каладін завагався, але проводовжив:

— Коли Амарам…

— Знову ти за своє! — гарикнув Ґаз. — Ну служив ти в якогось пересічного феодала — і що, я маю бути вражений?

Каладін зітхнув. Він стикався з людьми такого типу й раніше — молодшими сержантами без надії на підвищення. Єдиною насолодою в їхньому житті була влада над іншими, ще жалюгіднішими за них. Що ж, будь що буде.

— На тобі тавро раба, — фиркнув Ґаз. — Сумніваюся, що ти коли-небудь тримав у руках списа. Так чи інак, а доведеться тобі, ваше благороддя, виявити поблажливість і приєднатися до нас.

Каладінова спрен пурхнула донизу й уважно оглянула Ґаза, а тоді заплющила одне око, передражнюючи його. Не знати чому, та, забачивши її, хлопець усміхнувся. Ґаз невірно витлумачив його усмішку. Він нахмурився й зробив крок уперед, тицяючи в того пальцем.