Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний з радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті. О, я тепер знаю, що втече до польського обозу лише той, хто не оглянеться аж до самого лісу назад, — хто кінний.

З мого села десь під горою, у вишнях, скрекоче кулемет.

«Це дякують панам джулаївці», — проскакує в мене думка але кінь спотикається на копець, віз підскакує, а очі графа з ненавистю та болем дивляться на мене: він хоче дати наказ кавалеристам, він намагається висмикнути з-під себе поранену руку, дає зрозуміти, що треба спинити коня, — тоді я гукаю на все горло «гиття!» — мені треба ще заглушити белькотання закривавленого графа…

Уже недалеко перехресні шляхи — накочена дорога до Києва, а глуха, з двома стежками у зеленому спориші, — до мого села. Я вирішив, що це буде межа, де не повинно справдитися батьківське слово.

Хай хоч сьогодні я не буду конем, що хтось має вивозити на мені гній до свого сухого поля… Хай не сміється дядько Василь, що я поїхав підвозити до Волині панів!..

Я спиняю коня… На горі ще йде бій, але польська армія біжить до бору не тією дорогою, куди погнали мене кавалеристи — до польського штабу за селом, — вона тікає пашнею, навпростець прямує до накоченої дороги, де підскакує в голубому диму гарматних пострілів.

На місці польського штабу лежать — невідомо, мертві чи поранені, — солдати, розламана кухня та солома з сіном, що розтрусили возами селяни.

Я зовсім спинив коня; граф застогнав, плюнувши лайку в обличчя пораненого солдата, що лежав без пам’яті цілу дорогу. Один з кавалеристів вихопився конем за вербу: вони були здивовані, що штаб та Червоний Хрест зникли невідомо куди.

— Що сталося? — кричить, спиняючи коня за два кроки од воза, переляканий кавалерист.

— Нічого! — відповідаю та стріляю з револьвера поспіль три рази, а він звисає в стременах коня та біжить з ним, мертвий, попустивши до колін уздечку, в степ. Я хватаю з-під голови графа рушницю — він дивиться на цю сцену широкими, червоними з люті очима, — та мені не до графа тепер: з-поза дуплинастих верб, що згорбилися од старості, вартуючи село, скаче на постріли кавалерист — у мене трусяться руки, я не знаю, чи є хоч одна куля в рушниці графа, але затвор подає в цівку — стріляю тоді просто в малинову стрічку, що вплетено в гриву цього викоханого коня, бо кавалерист приліг, тримаючи в руці револьвера, до кінської шиї.

Я на цей раз не влучив; тільки кавалерист, піймавши на вітрі переможний крик більшовицької кавалерії, повернув коня до бору: лопнули за мною два постріли з револьвера, і вівса заткали вершника у зелену далечінь степу.

Я кричу, нахваляюся, слідом за ним; п’яний тепер якоюсь великою радістю перемоги, я ще хочу вистрілити з рушниці, а затвор не подає куль: це була остання.

Шарпаю віжками коня, в правій руці — револьвер, а на возі — граф та просто солдат-поляк, я жену селом коня так, що навіть свої ж не пізнають мене з обличчя, а лише по коневі здогадуються.

— Куди це ти, Максимовичу, добро таке возив?

Це так жартує, спершись на воротях, де прибито розмальованого дерев’яного хреста, один дядько.

— Пани є ще в селі чи немає? — запитую його, не відповідаючи.

— Я б і тебе не бачив, коли б це ти не їхав…

Ні, хіба я можу вдержатись — у мене так накипіло за сю ніч, — щоб не послати цього дядька десь аж під небесну канцелярію?..

— Немає?!

— А я що тобі: польський генерал?

Я махнув рукою — безнадійно допитуватися, — а лайка, коли там випливло слово «мати», завмерла на губах. Я рушив вільною ходою додому.

«Хоч би тобі душа з нашого кутка», — гадав я. Ворота скрізь позачиняно, а все село під гору вибігає та за боєм слідкує… Виглядають із-за воріт, запитуючи, лише ті, в кого погнали в підводи чи батька, чи сина; дітвора вискакує аж за ворота, на вулицю, хоче зазирнути в обличчя поранених, а хтось із старших серед дітей аж у долоні ляскає:

— Ой рушниця ж! От одріза можна зробить, ге?

Я сховав до кишені револьвера. Такий мені сум — я боюся думати про матір, мені скоро скажуть.

— Скоріше їдь! — гукає із свого двору дядько Василь; я аж зрадів — це далекий наш родич: коли що трапилося дома, тут буде відомо.

Але я не розумію його хвилювання. Він одчинив ворота, коня за повід, а сам на дорогу вдивляється.

— Ні, як таки так їхать? — починає картати він мене. — Ще й слід панський не захолонув — усе село перевернули — давай підводи пану! А ти десь вирвався, ти… О, то це пани — живі? — запитав він, аж зблід, коли вкотив до клуні воза та почав здіймати колеса…