Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

— Co to jest? — якось верескливо врізався мені голос графа.

І тоді, пам’ятаю, виступив серед німого мовчання солдатів, що стояли оточені озброєними сержантами, один. Так, я ніколи не забуду ні цієї хвилини, ані його слова.

— Я вмру, — сказав він, — мені тепер однаково, чи розстріляють більшовики, чи свої, але з фронту, хай знає це пан полковник, втекли сержанти… Хто ж тоді зрадник?

— Зрадник! Розстріляти його? — загукали сержанти, але зустріли в очах солдатів таку люту ненависть, що ніхто більше не промовив і слова.

С о л д а т.  На фронті немає людей, нас залишили, прошу пана, без жодного зв’язку, більшовики наступають колонами, вистрілюючи нас, як дике м’ясо… Ми мали сотню, а лишилося… — і він обвів рукою недобитків своєї сотні.

— Більшовик! — різнув пан полковник на всю руку нагайкою, як і мене, солдата, але спам’ятавшись, вигукнув команду, а потім сказав:

— За Річ Посполиту, собако, а не сержанти. Сержантами керує штаб, а не голота! Хто одмовляється йти на фронт?

Солдати були німі; тоді ще раз повернувся конем коло сотні граф і, щільно зціпивши зуби, глянув на готових стріляти сержантів, наказав офіцерові:

— На фронт!

Залунала команда. Солдати, вирівнявши похилені голови, пішли вдруге на фронт. До мене на воза, з наказу героя хрестиків, сів побитий графом солдат з кулеметом, і ми рушили під більшовицькі позиції.

Я повинен був бути задоволений, — по мені ж сьогодні ходила почесна нагайка, що так уміло посилала на фронт солдатів…

Вже зовсім смеркало. На польській позиції, десь на лівому крилі, горить прожектор, а в моєму серці горить біль, — він вилітає, бачиться мені, червоними ракетами та сіється іскрами над Зеленогаївкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очі тільки матір… Туга на серці, мов та сажка на пшениці.

— Важка дорога, — кажу я до свого коня, злажу з воза, як то роблять старші люди з нашого села, та біжу темної ночі поруч із конем.

— Я не хочу по-дурному вмирати… Не хочу, розумієш? — шепоче, звертаючись до когось невідомого, солдат. Він так само, як і я, злазить під гору з воза та йде вперед, спотикаючись іноді на копці при дорозі.

Біле око прожектора викинуло на зеленогаївську дорогу пасмо світла, а на горі, де лікарня, тліли в вікнах далекі вогні — о, я знаю цю дорогу!..

Але я знаю ще одну велику таємницю, невідому солдатові; ранком, коли кричали горласті півні, а сонне село продерло до сонця заспані очі вікон — тоді більшовицькі полки, що несли в руках розірвані знамена своєї армії, що наступали босі й голі на польські позиції, було підсилено бойовою кавалерією Котовського.

Вона цілий день під гарматним огнем переправлялася поромами.

— В обіди, — каже до мене солдат, — матроси, голі по пояс, оперезані навхрест кулеметними стрічками, наступали з такою одвагою, що польська армія встояла лише познанськими полками. Ви нічого не чуєте? — запитує він, удивляючись в тьму ночі, в далекі вогні лікарні.