Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Я розплакався; із сіней дядькової хати вибіг із набряклими від сліз очима брат Петро; я не питав його.
— Мати вночі вмерли, а за тобою все плакали-плакали — не говорять, а тільки плачуть. Ми їм кажемо: «Він приїде з доктором», а вони ковтнули води з ложечки — захлинулися…
— Чого ти лаєшся? Лежи каменем з доброї честі! — каже переляканим голосом дядько Василь до графа; я на крик підходжу до воза — у мене тепер ні жалю, ані серця — лише тупий біль. У клуні напівтемно, а зайчики сонця, що проскакують через шалівку на тік, сліплять графові очі…
Г р а ф. Польща озолотить тебе за мене, чуєш? Я — граф Яромірський, начальник другої познанської дивізії розумієш? Хто ти? Маєш допомогти мені…
Д я д ь к о В а с и л ь. Чи не гадова душа! Цабе яке вискіпалося; мулько, мабуть, лежати на возі?!
Я засміявся… Мені вподобалася така відповідь, але згадав за коня.
— Веди його в левади, хай трохи промнеться, — сказав Петрові, передавши вуздечку.
В клуні тепер нас тільки троє: я з дядьком та граф. Солдат, коли його перевернув обличчям до сонця дядько Василь, уже, видно, давно задубів; губи щільно зімкнені, а пристаркуватий, з великим шрамом на бороді вид такий був збитий за життя, що я мимоволі згадав його слова: «Я — бідний».
— За мою смерть… Пам’ятай, польська армія розіб’є більшовиків… І не тільки ти, — це граф до мене, — а село спалимо до цурки… Дай мені води, — командує по військовому граф дядькові Василеві.
— Ой зараза ж! — це дядько Василь.
Я запитую графа польською мовою:
— Пан полковник не помиляється? — Мені тепер просто хочеться побалакати — доля його лежала в моїй кишені, але дядько Василь нервується:
«Скоріше, чого там панькаєшся», — кажуть за нього тремтячі руки, коли він почув із вуст пораненого кару вогнем…
— Селом побігли більшовики! — пошепки, причинивши хвіртку, передає дядина чи дочка Василева.
— Не вештайсь по двору, в хаті сиди! — кричить до неї дядько.
…Я згадую вигорілий Джулаїв куток, я уявляю до найменших дрібниць, як захлинулися водою перед смертю мати, тоді знову виймаю з кишені револьвера: граф скавулить, мов пес на пожежі.
— Більше не доведеться палити, пане полковник!
Я повертаю барабан револьвера, а дядько Василь махає рукою:
— Не стріляй, він уже й так готовий… Сам дійшов. Фу смердота яка!
В клуні темно. А селом (уже стихли постріли) стугонить під копитами земля, скригають немазані тачанки, а сірі, в зелених штанях до обмоток, червоноармійці заскакують у двір пити воду…
— Я приберу його до вечора, — каже до мене дядько Василь, замикаючи клуню; а сам по-хазяйському виносить надвір відро води, ставляє його посеред двору, як на весіллі.
— Стомилися, товариші? — хитро протираючи вуса, запитує він якогось червоноармійця. — Вода в нас хороша, кринична… Хліба трудніше достать, а вода, слава Богу, є! Не вірите в Бога? Не годиться так…
Падають дядькові слова за мною; відповіді червоноармійців я вже не чую, бо поспішаю левадами додому.
Тихо заходять сьогодні до нашого двору люди, майстри тешуть під повіткою дубового хреста; а батько стоїть без картуза серед двору — руки спустив додолу; в його чубі заплуталося сіно, вітер хоче висмикнути, а сінина метляється, аж до густої брови дістає, але батько не хоче помогти вітрові — не підіймаються руки.
— Врубайте, тату, полотна матері на труну, баба кажуть…
Це моя сестра — наш пастух тепер і хазяйка; вона цієї ночі посмутніла й постаріла.
— Не лінувалась за свій короткий вік — можна і врубати, — каже батько, втерши рукавом сльози, до людей.
Ми коло порога зустрічаємося, а він:
— Щастя твоє, — до мене, глянувши на синю, пухлу смугу, що залишилася на моєму обличчі, як спомин про графа, — щастя, що тільки вирвано шматок м’яса, а сам хоч цілий зостався. Щастя… — якась гірка усмішка на обличчі. — Залий березівкою.
Батько хотів ще щось промовити, та в хаті, коли почули, що я прийшов, заголосили жінки — материні сестри, а найменший мій брат сидів на тому ж самому місці, коло вікна, як і вчора, коли я виїздив по доктора.
Він уже виплакав свої сльози — схлипував; одна тільки сестра примовляла з тітками, голосячи:
— Ой матінко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати?
…Я цілую в останній раз мертві руки матері, а коли стихає в хаті голосіння, до мене — не знаю — настирливо (я жахався цієї думки) підкрадається одне запитання: чому моя мати так зціпила щільно губи, як і мертвий солдат?