Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Чого це курить степовий шлях?
Лягаю. «Японка» косо дивиться на дорогу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати самі; десь над ухом б’ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить…
Ще пильніше вдивляюся на закурену дорогу, «кавалерія, кавалерія», проноситься іскрою думка, гасне на синьому льону і твердо рішає: «Убити двох, трьох, а тоді що буде… Застрелиться».
Але мимоволі кладу за обніжок голову, засовую босі ноги в жито, випрямляюсь тілом і жду; мої нерви уже не співають, а тільки дзвонять тихо: «Дзінь, дзінь!..»
Думаю: «Копит горить під сонцем — багатий іде…»
За півгоней од мене, спиняючи риссю сивого коня, проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито передало його голосну, трохи чваньковиту розмову:
— Ого-го, брат! Житомирська губернія повна тепер ними, служить не хоче в комуні, а все льогкі хліба подавай!..
А другий на возі:
— Комісарами хотять бути.
— Комісарами?! Хай чортом буде! А то як ніч — з винтовкою до вікна йде: «Дайош!..»
Сіра смуга піску, білий копит коня, а за ними моє непереможне бажання вистрілити, але пам’ятаю наказ отамана Гострого: «Не вилазь і не стріляй». Дивлюся на жилавий деревій під обніжком, де лапками заплуталась і борсається у медовнику бджола, посміхаюся та лізу в густий льон.
— Хай буде й так…
Дзінь, Дзюба, дзінь… Це дзвонить степ на обід; мене од голоду починає ссати під ложечкою, і я, щоб заспокоїти його, мимоволі думаю про Дзюбу:
«Мабуть, добре поснідав? Подумаєш, герой який знайшовся: «Комісарами хотять бути»? А хоч би й комісарами?.. Ні, Гострому цього сказати не можна… Уб’є…»
Переді мною проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, і мені чогось до болю робиться сумно.
Дзінь…
І підморгне! Молодець був Матвій, коли вели його…
— Дзінь…
Про комісарів я не думаю, Гострий може одвести вночі й мене купатися до стрижня, а все-таки мені цікаво: «Хто вони такі?!»
Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п’є меди степові.
Я киваю йому головою своє «не знаю», сам хочу думати про Киянчука, але якимсь напруженням волі встаю і зразу ж присідаю, бо на дорозі майорить під вітром червона хустка (я із свого лігва бачу тільки хустку); китиці, мов пучки калини, торкають колоски, вони кокетливо посміхаються до сонця, а вітер схоплюється у мене над головою маленьким вихром і танцює.
— Плювать мені тепер на Гострого! Іду назустріч, може, хоч пиріжка дасть, коли не з нашого села… Дезертирові все можна! Ачхи, кучерява! Ой, злякається… З неділею, куди йдеш?! — не сказав, тільки подумав: «Невже Уляна?»
Я од здивування підсунув на лоба картуз: «Що ж буде далі?»
Стояла переді мною справжня Уляна, а з нею стояла обора панська і шість волів у плузі — орали степ колись…
Степова дичка — запалена, засмажена, а очі — два жучки… Воду носила.
— Здрастуй! — і стала.
— Здорова будь, Уляно! — хотів посміхнутись і не міг: вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране коліно, де спокійно лазила божа корівка, — соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза… Сині очі питали мене:
«Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цілував мої очі — на сміх показував через вибитий сучок зорю, казав: „Вони похожі на неї, правда, Улясю“»?
Я простяг руку, але не знав, з чого почати розмову, і якось по-дурному спитав її:
— Тебе, Уляно, тепер і не впізнать…
І тихо впало на дорогу її слово:
— Змінилася.
А далі я просто не пам’ятаю, що сталося: вона зайнялася, рвонулась до мене і глухо крикнула:
— Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім сядемо.
Я сп’янів… Не знаю, що питав у неї і що казала вона мені, а тільки пам’ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі.
Колоски слухали:
— Ти й досі такий славний, Корнію… Хочеш цілувати? Цілуй, хай хоч один день буде наш!
І гладила рукою мій чуб, а його розчісували уже другий рік дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя…
Вона засміялася:
— Хіба ти не знаєш м о г о Дзюби? То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби!