Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
А кінь мій, мов у тій пісні, зажурився та, спотикаючись, ішов поруч із гнідим кавалерійським туди, де глухо крякали в житах кулемети, де брели зарошені люди, де впало останнє, перед дощем, гарматне ядро, розколовши надвоє коло школи старого осокора.
Ми їхали мовчки недовго.
— Пан — інтелігент? — запитав мене несподівано солдат польської армії.
— Так, учитель, — збрехав я, не розуміючи, до чого йде мова.
Він засміявся, додавши суворо:
— Так не можна відповідати польському офіцерові, розумієш?
Я мовчав.
«Хіба можна було, — гадав я, — сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері? Хіба можна…»
— Часи пан має? — запитав він знову, не спускаючи з мене пильних маленьких хитрих очей.
— Де там у нас часи ті будуть! — відповів я не в тон солдатові, глянувши мимоволі на захід, де ховався під лісом довгий хвіст польського обозу.
— І нічого не має? — спинив він раптом мого коня, а сам скочив із сідла на землю.
Я встав з воза й ждав.
«Не може бути, що він хоче розстріляти мене таким способом», — подумав я, приготувавшись до оборони на смерть.
— Йолоп ти, чуєш? — крикнув легіонер, розмахуючи кулаками.
Мені було зрозуміло, що, коли людині втрьох розрубали нагайкою лице, коли вона має десь у схованці револьвера, це трохи скидається на йолопа, але я, мабуть, мав тоді такий вигляд, що сержантові довелось вжити такого влучного порівняння.
— В чому річ? — поспитав я, здивований, у солдата. — Ведіть мене до штабу!
— Не вдавай дурня! Вивертай кишені, сарака! — гукнув осатанілий легіонер.
Мені зробилося смішно. Так, тепер я розумів — і моментально вивернув; із кишені впала додолу лише квитанційна нотатка «О приемке продразверстки», яку я нахилився підняти та сховати знову, але сержантові не сподобався мій рух, він злісно гукнув:
— Не руш!
— Квитанція за продразверстку, — пояснив я, підіймаючи папірця.
— Розстебни сорочку, — спокійно сказав до мене сержант, оглядаючись злодійкувато на всі боки та підганяючи словами: — Скоріше, скоріше!..
У мене на грудях, на синьому шнурку, висів маленький позолочений хрестик — подарунок матері, коли виряджала мене колись до війська.
— Здійми, — якось тихо прошепотів він, і, коли я передав цю здобич, він уважно додивлявся до проби, а потім махнув чогось рукою: «Казна-що, мовляв, але пригодиться», витяг із-за пазухи великого гамана й положив туди мого хрестика…
О, в тому гаманці були не тільки хрестики, що мали вартість таку, як мій!
Я взяв на мокрій землі шнурок та нотатку.
— Рушай! — сказав незадоволено сержант, додавши: — За образу честі польської армії я повинен був тебе розстріляти, як пса. Так, як пса. Але зараз маєш підвозити до більшовицьких позицій набої, зрозумів? Ти не більшовик?
— Дякую панові офіцерові! Ні! — вигукнув я радісно, лише для гонору назвавши героя хрестиків офіцером… Але які прекрасні наслідки мало для мене це слово!
Сержант похвалив мене, що я такий, мовляв, розумний хлоп, що навіть польською мовою володію.
— Рідко трапляються такі хлопи, — зробив він зауваження. — Навіть українські інтелігенти…
Але я не слухав; мене охопила така радість, що зможу нарешті проскочити бойову смугу, зможу попасти до бойового сектора більшовиків, де перед моїми очима стояла поза арміями лише Зеленогаївська лікарня… Я буду ридати перед лікарем так, як ридав мій батько, коли я прощався з матір’ю… Лікар повинен поїхати — це моя постанова…
І я гнав коня до польського штабу з такою силою, що мій пан сержант лише посміхався:
— О, ти гарячий! — приказував він, гоноровито осмикуючись, коли ми під’їздили до штабу.
Дощ перестав. Вітер гнав на захід патлаті хмари, а над лісом вималював широку синю смугу, схожу на Дніпро коло Зеленогаївки. У ту смугу, здавалося, вітер вмочив старі дуби ще прадідівського бору — таке було суворе й грізне небо.
На нашому, польському, боці хмари вгорі пливуть до тієї смуги чорними кораблями — ще хвилина, й синя смуга, що нагадує Дніпро, не вмістить цього небесного флоту! Десь далеко лунає канонада. А за селом, де штаб, з гарячкою та безпорадністю одступає до бору польська армія.
Валка селянських підвід вантажить під лайку сержантів набої; коні місять ногами грязь, а ящики ламають своєю вагою тонку шалівку возів, і, коли вже підводу навантажено, на воза вискакує, кидаючи туди товсту солдатську торбу, сержант; він злякано оглядається назад, де за горою йде густа, без перерви, перестрілка, хвилину щось думає, а далі люто б’є коня та вигукує знову лайку на дядька, що коняка, смикаючи воза, заляпала його гряззю.