Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Я думаю: «Треба було залишити його дома, бо я не знаю, чи доведеться мені повернутися додому, чи ні?..»
Шумлять перед дощем придорожні верби, шумить городина, а з верби, зриваючись на вітрі, летить ворон, крякаючи…
…Поляки мобілізують підводи. Польська армія, зодягнена в сіро-зелені німецькі шинелі, що нагадують колір жита, коли воно красується, розхристалась із дисципліни й перелякано котиться перед босими більшовицькими частинами на захід; наше село, як місцевість, де є стратегічний міст, сьогодні вдруге намагалися зайняти більшовики, і, повертаючи до Джулаєвого кутка коня, я не знаю, хто ж нарешті в селі зараз: пани чи товариші?
— Хто б не був, — кажу вголос до себе, — але в підводи не поїду. Плювати мені, що б’ється в гарячці армія, — у мене дома так само б’ється мати!..
Я міцно стискаю руками віжки та здержую коня, що за кожним пострілом з гармати кидається злякано то в один, то в другий бік, і під сміх польських солдатів, що стоять на розі Джулаєвої вулиці, потрапляю у бойову смугу…
— От молодець хлоп, — гукає до мене один солдат. — Сам до штабу їде, правда? — сміється він золотим зубом у передніх яснах до свого товариша.
— У його віз добрий, проше пана, до Варшави вирядився, — глузує той, показуючи багнетом на новий стан коліс у моєму возі.
Мені хочеться крикнути до цього чваньковитого «жовнєжа»: «Не до Варшави, брешеш, а до Зеленогаївки!» Але в моїй уяві лежить, як і зараз, розхристана мати, що рве з гарячки на собі сорочку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирає їй тіло самогонкою, — і не може через це зірватися таке слово.
Я б’ю по жижках коня, обминаю обгорілий паркан, де кричать та плачуть, мов божевільні, люди, та пускаю коня вподовж переляканого села на всю прить…
Я знаю одно: серце моє запеклося на руїнах пожежі, що подекуди ще й досі горіла, спопеліло стражданнями села, і, коли горло здавили сльози, я хотів витягти із своєї скриньки револьвера й стріляти кожного, кого зустріну по дорозі в шинелі, що нагадує колір жита…
— Стій, ти здурів, чи що? — гукає до мене з-під повітки дядько Василь. — Куди це ти вирядився? Я колеса з воза поховав, а ти панів до Волині підвозить рішив?
— По доктора… Мати!.. — кинув йому під повітку слова, що змішалися з рясним дощем та заховали в золото-синіх огнях блискавки дядькову постать… Я накрив брезентом свою схованку та взяв конем до воріт, бо назустріч, похитуючись у слідах, скакала мокра від дощу, мов той хлющ, трійка польських кавалеристів.
Я захолонув од такої зустрічі.
Так, не для слави польського офіцера будуть ці рядки! Але їх родила та велика й справедлива у віках ненависть мого народу. І коли полковник, майнувши чорно-малиновими краями плаща, ударив мене нагайкою, різнувши кривавою смугою моє лице, я хотів був в ту хвилину лише запам’ятати риси цього звіра.
— Do stokros!.. — вигукнув він кінець лайки російською мовою, запитавши знову польською: — Ти ховаєшся? Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служить, хаме?!
Його кінь хрипів під удилами над моєю головою, а пан офіцер, не почувши крику та благання, запитав у своїх солдатів:
— Co to jest? Со?! Хлоп німий, як скотина!
Один з кавалеристів єхидно засміявся, вклонившись навіть на сідлі офіцерові, але другий суворо дивився на сцену та стримував свого коня; я витер тоді рукавом кров, що стікала з рани, і спромігся сказати офіцерові польською ж мовою лише троє слів:
— Дякую за визволення!
О, він зрозумів! Люто сіпнувши за вуздечку свого коня, пан офіцер сказав до солдатів веселий дотеп, а далі гостро наказав:
— До штабу! Ця собака — більшовик… У-у, голота!
— Український інтелігент, проше пана полковника? — засміявся, запитавши, влесливий солдат. Він, видко, ждав лише наказу, бо нагайка в руці, з жовтим лисячим хвостом коло ручки, аж підскакувала в солдата, але наказу не було: офіцер поспішав. Він тільки подивився на солдата стомленими очима, де можна було побачити доручення, що пахне у військових єдиним словом «смерть».
І знову польська команда, грязь під копитами коней і метушлива думка, що бігає в мозку, мов сіре польове мишеня, коли шукає загублену нору.
«Батькова правда, — каже до мене це сіре мишеня. — Мати, мабуть, померла, а твоя смерть — праворуч, на коні. Хай-но тільки за село виїде солдат… Не віриш?»
— Ні, — відповідаю, скригаючи зубами так, що мишеня раптом десь зникає несподівано, як і з’явилося, а губи шепочуть лише одне: — Застрелити, за смерть матері та свою, хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі, — рішив я, підсунувшись до своєї скриньки та хруснувши пальцями: задубіли після дощу руки.