Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

З якихось невідомих нам причин русам довелося укласти з візантійцями мирну угоду, активну роль у цьому відігравав Філарет. За умовою цієї усної угоди руси повернули «все елико пограбихом священныя съсоуды и церковныя в Корсоуни и в Керчи и везде», вивели військо з міста й повернули полонених. Невідомо, чи було хрещення князя умовою угоди, чи діяв якийсь інший фактор. Це могло розглядатися як значний політичний привілей русам, а міг бути й примус з боку імперських сил. Проте подібні дії стали характерними для наступних переговорів Русі з Візантією (Аскольд, Ольга, Володимир) й традиційно трактувалися як почесні для руських князів.

Ще одним свідченням дипломатичної практики Русі у першій половині IX ст. є «Житіє св. Георгія Амастридського», де мова йде про переговори під час нападу русів на Амастриду — головний центр Пафлагонїї, що на північному узбережжі Малої Азії. В. Г. Васи льєвський вважав, що «Житіє» було створено до 842 р. дияконом Ігнатієм. Цю думку поділяють такі дослідники, як Є. Є. Голубинський, В. О. Пархоменко, Н. Полонська, М. В. Левченко[796] тощо. Г. Вернадський відносив похід до 840 р. І. Шевченко датував похід часом між 825 та 842 рр. Цими дослідженнями було спростовано твердження деяких дослідників, які відносили цей похід до 860 р. (А. А. Кунік) або до 941 р. (Макарій, Д. І. Іловайський).

Рис. 36. Крим. Розкопки міських кварталів середньовічного Партеніта.

За «Житієм», відбувся військовий похід русів на Амастриду, який завершився мирними переговорами місцевої візантійської влади з нападниками. У договорі простежуються ті ж риси, що й у Сурожі: визволення полонених, шанобливе ставлення до християнських святинь. Амастридська угода, хоч вірогідно була усною і носила переважно локальний характер, була фактично першою відзначеною у джерелах угодою Русі на території імперії. Вона завершила й перший напад Русі на безпосередні землі Візантії.

Обидві події, відомості про які дійшли до нас, напевне були не винятком, а досить типовими для зовнішньої політики Руської держави.

Дослідники вважають, що це було проявом зрослої могутності молодої держави, її перших спроб з’явитись на широкій світовій арені. На їхню думку, загроза з боку Русі примусила Хозарію за допомогою Візантії у середині 30-х років IX ст. побудувати потужну фортецю — Саркел — біля гирла Дону.

Помітним етапом у розвитку давньоруської зовнішньої політики було посольство 838—839 рр. у Константинополь до імператора Феофіла (829—842) та в столицю франкської держави — Інгельгейм — до Людовика Благочестивого (814—941). Розповідь про це посольство вміщують Бертинські анали єпископа Пруденція. У травні 839 р. до Інгельгейма прибуло візантійське посольство на чолі з єпископом Феодосієм Халкидонським та спафарієм Феофаном. Разом з ними прибули й руські посли, які поверталися додому з Константинополя обхідним шляхом через «варварів, дуже жорстоких та диких», що перебували на головній дорозі.