Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Товариші, я не сказився. З усіх боків, товариші, тягнуться до нашої комнезамської землі руки. Товариші, одрубаємо ці гнусні руки! Мене чорна гідра контрреволюції думала забити, думала задушити за глотку пролетарське незаможницьке серце, — аби я замовчав навіки й не розказував світові про те, що в нашому селі діється. Дорогі товариші! Я звертаюсь до вас — рубаймо гнусні руки, що тягнуться й підіймаються над нашими головами! Товариші! Той, кому Радянська влада доручила охорону незаможницького життя, — той гад сам убиває своєю рукою. Я підслухав, як змовлялись про пожежу сільради — я виніс звідти всі документи. Товариші, ось: цією трифунтовою гирею мене хотіли забити, але так сталося, що забили того чоловіка, що вам виставляють зараз головою земкомісії. Товариші, міліціонер Серьога забив гирею Петра Гундю!..
Збори рушили на берег Дніпра-ріки.
Можна, думаю, уявити собі ніяковий колір неба, осінню землю, високий берег і далекий від туману луг за водою.
Великих зусиль не треба: шум людей, розмови Дніпра з пісками, настрій перед страшною нахідкою, пах жовтої глини під лопатами, все це стоїть передо мною, все дише мені в обличчя.
Може, дехто затулить носа коло гнилого трупа? Може, дехто не схоче дивитись, як примірятимуть трифунтівку до дірки на голові? Може, дехто затулить вуха від криків матері? Я силувати не хочу. Заспокойтесь.
Але я звертаю увагу на те, що було знайдено в землі разом із трупом. На бивень мамута Віма… Мої очі примружуються, і думка розгортує сторінки, багатотисячні юпітери світять моєму кінооператорові.
Знову старий мамут Вім, що його бойовий бивень пролежав у землі над Дніпром 53°000 років, старий Вім проходить перед моїми очима. Знову обсипається пісок у конусній ямі поганої оперети. Знову примітивні мелодії доносить мені вітер. Голі статисти з кудлатими перуками — мої минулі батьки. Темний схід дешевого синього кольору, який я встидаюсь помічати тепер. Багато метрів фільму пройде перед примруженими очима, доки я дивлюся на нахідку: бивень Віма.
Електричний ліхтар на небі йшов загаснути десь під ногами капельдинера на заході. Чебрець пах осіннім Техасом. Плеск Дніпра був ніжним і невиразним. Вітрова волторна вже золотилась осінню і…
…та дайте ж хоч перед кінцем сеансу виплакатись флейті!
1924 р.
Григорій Косинка (Григорій Стрілець)
29 листопада 1899 — 15 грудня 1934
Літо, спека, «сонце висить у повітрі, як велике гартоване ядро», а на степовій стежці, мов на жаровні, сидить учитель-математик і креслить на землі геометричні фігури. Так понад двадцять віків тому сидів над своїми кресленнями і числами великий математик і фізик, а над його головою гриміла битва, фатальна для нього і для рідних йому Сіракуз. Але не про великого елліна й не про математику думка вчителя Коропа з новели Григорія Косинки «Циркуль». — Фатальні для цієї землі бої щойно одшуміли й над нею навис — ні «математик», ані автор не знають, що не останній і не найстрашніший — голод. Тож «мислі Коропа наче хто скував — ніяких, одна всі інші заступила — чи дадуть хліба на селі». А село попереду «на горбах, наче стайки кіп; хати виринають довгими рядами, клуні схожі на стоги сіна завершені, а хліви — на півкопи — бідне сільце таке і злодійкувате». Того, може, й поталанило зачамрілому від голоду вчителеві, що село на солонцях, серед гір межи чорториями. Бо важкий степовий чорнозем спричинив страшну біду для народу, що його опосів. Зродив він щедро хлібороба, затятого проти «нового життя», але й адептів «загірної комуни» (М. Хвильовий) не забракло. Чорнозем згороїжився. Люто. Нещадно.
Народжений в збідованій селянській сім’ї (в селі Щербанівці поблизу Обухова, на Київщині) Григорій Михайлович Стрілець (1899—1934) щиро вірив у «червону волю», але у відгуку на першу книгу новеліста Григорія Косинки «На золотих богів» (1922) ортодоксальний критик-марксист уїдливо зауважив: «Виклад об’єктивний до того, що читач не розбере — за кого є, власне, автор — з революцією, чи проти неї, чи споглядає як стороння людина». І вони по-своєму мали рацію, ті коряки, щупаки і полторацькі. Бо в кожного персонажа Косинчиних новел своя правда, бо не знайти в жодній із них авторської ремінісценції, а все — на діалозі, часто недомовленому, на рваному внутрішньому голосі, спонтанному поруху. Монтаж новели Григорія Косинки — крупні й загальні плани, какофонія звуків і оглушлива тиша, мерехтіння кольорів, світла й тіней — не має рівних собі в українській прозі. Це модерне письмо та ще мова, багатша за Грінченків словник, вирішили долю письменника. Його навіть не мучили різними там Соловками — хапливо розстріляли у Києві.