Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— А якби так трапилось, що паперів нема? — продовжував Гнат Карпович.
— Кажи, що надумав, — запропонував Гундя.
— Папери про переділ землі ми знищимо, а твій синок її переділить наново, «ввіду унічтоженія фактичних документов».
— Правильно, — сказав Серьога-міліціонер, — а як?
— Запалимо сільраду.
— Ну й молодчина! Пропозиція голосується, — вирішив Серьога.
— Але чому це сина твого нема? — запитав Гнат Карпович.
— Чорти його знають! Пішов, мабуть, десь до дівчат у Трипілля, — немає дома.
— Гляди, щоб він завтра на зборах був. Відсутнього не виберуть.
У хату щось постукало. Ввійшла жінка Семка.
— Старий Гундя тут?
— Тут.
— Петро йому прохав сказати, що завтра в обіди він буде дома. В нього якісь там справи в волості.
— У волості?
— Так. Я ходила сповістити про чоловіка.
Жінка витерла очі.
— Забери свого — он він лежить.
Семко довго вагався, повторював свою приказку, але пішов, нарешті.
Начволміліції читав:
«…доносю я вам, товариш начальник, що в нас совершено вбивство чоловіка. Гнусний Серьога ваш, представник і захиститель порядку на території нашого села — забив чоловіка, жителя місцевого нашого села. Каковоє вбивство просю розслідувать і приїхати завтра в село Бабанку. І потому боліючи душою й серцем за несознательность такого ілімента, що підриває мирне прожиття УРСР, прохаю взять собі на замєтку й приїхати завтра, аби покласти кінець международній контрреволюції й зрадникам проти Радянської влади — ії представникам, що гнусно заплямили свою чесну пролетарську совість червоною кров’ю.
Подательниця цього — жінка розкаже все в подробицях…»
Села наші горять щоночі. Ніякий фільм не може вмістити всіх пожеж.
— Запалю! — кричить хтось ображений, і ніччю світить ворожа хата всій окрузі.
— Запалимо! — кажуть крутому голові КНС, що не тягне за куркулями, і горить цілу ніч головине господарство.
— Можна буде запалити! — вирішує хтось із кооперативу, що прокрався, і горить кооператив, замітаючи у вогні сліди.
Картина «Пожежа на селі» ставиться просто: темна, як атрамент, ніч перерізується вогненними стовпами. Щоб показати сполох, — знімають на півметрові фільму рухи церковного сторожа, що шарпає за вірьовку дзвона, самий дзвін, як розгойдується, і осторонь десь на фоні білої стіни — тінь пса, що широко й щиро виє. Як ще до цього додати пару рук, що хлюпають з відра водою, і роззявлені роти присутніх громадян — картина вийде вичерпуючою.
Серьога теж дивився на діло своїх рук. Він мимоволі посміхався солодко й кричав на добровільну пожежну команду.
Сільрада згоріла, як свічка. Серьогине обличчя плямкнуло губами перед уявленим «стаканчиком».
Ще було трохи зарано сміятись, бо ще звечора якась постать побувала в помешканні сільради й вийшла звідти, щось несучи.
Тепер поставимо ближче кінооператора, й хай він уважно крутить. Показувати, як ходить черговий десятський, стукає палицею по воротях; як беруть люди з собою по півфунта «городняка» і по двоє чисел селянської газети на розкурку, як поважно сходяться до зборні і швидко обкутують себе важким туманом, від якого не видно й облич вождів на стінах, — це все робити — нецікаве завдання.
Краще подивимось, як приїхав начволміліції й зайшов до зборні.
Збори ще не починались. Казали, що не зійшовся «кворум», казали, що голова ще обідає, але дійсна причина така: не прийшов будучий голова земкомісії — Петро Гундя.
Начміліції сів, приєднав до загального тютюнового диму й свій: «Село» — 25 шт. 10 коп. Але він зовсім потонув — «городняк» забив. Курили.
З’явився голова. Далі чекати було неможливо. Відчинили збори. Повістка денна: 1) Обрання нового голови земкомісії; 2) Справа пожежі сільради. Хто добавить? Хто змінить? Хто проти? Зібрання пішло серед джунглів тютюнового диму.
— Товариші! — почав голова сільради. — Наш старий голова земкомісії збожеволів. На його місце треба обрати нового голову. Я пропоную товариша Петра Гундю. Це треба зробити негайно, бо необхідно знову составлєніє списків на землю, ввиду погорєнія старих списків на пожежі. Я виставляю кандидатуру т. Петра Гунді. Хто хоче висловитись з цього приводу?
— Де він? Хай вийде!
— Його справи загримали в волості. Він зараз надійде.
— Да-ло-о-ой! Немає права! — кричали комнезамці.
— Товариш! — сказав тоді селькор Семко. — Прошу маленького слова.