Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Вони переїхали греблю і затупотіли шляхом до села. Бидлівські сади вже кучугурилися окіл білої з зеленою банею дзвіниці. Вишняки стояли брунатні, ясно жовтіли тополі, червоніли клени, тільки акації ще зеленіли листям. Ішов жовтень.
Кінь Парчевського хропнув ніздрями і повів вухом, — на якусь незначну частку він стишив ритм ходи. Парчевський підвів голову і потяг у себе повітря. Зустрічний, західний, від села вітерець кинув в обличчя пахом паленого і горілого. І зразу ж стало видно, що листя на крайніх від шляху садках не зелене, не жовте і не червоне. Воно було зів'яле, чорне і висло з гілок зіжмаканим, скрученим лахміттям. Чимало дерев стояли й зовсім голі.
Вони в'їхали в село і зразу ж — праворуч і ліворуч — побачили погорілі хати, клуні й чорну засмалену траву.
Парчевський осадив коня, і весь кортеж за ним теж спинився. На кількох згарищах — там, де були хати, — між обгорілих стоянів та почорнілих глиняних стій тупцювало кілька похилих постатей з лопатами й вилами в руках. Вони спроквола розгрібали попелища, щось шукаючи там і беручи. Якийсь дядько тягнув з-під купи вугілля обсмалені ночви, стара жінка обтріпувала недогорілий шматок, рядна, молодиця з немовлям на руках розгрібала попіл біля розваленої печі. На печі, над душником, був намальований червінькою і синькою калиновий цвіт і окремо півник. На другому попелищі кілька дітваків збирали у цебро черепки й бляшанки.
Біля третього згарища стояв невеличкий натовп з кількох чоловік і жінок. Парчевський спинився саме коло них, але ніхто з людей не ворухнувся й не поглянув у його бік. Люди стояли мовчки, похилившися, понуро прикипівши поглядом до попелища.
Ця хата згоріла вщент, і стіни її були зруйновані. Замість хати лежала лише купа вугілля, головешок і сміття. Тільки два стояни височіли над чорною купою: один зовсім цілий, ледь вкритий кіптявою, другий зламаний і розмочалений на половині, немов від удару снаряда.
Поверх купи вугілля, обличчям у попіл, униз, розпустивши поли кожуха й так само широко розкинувши руки, немов обіймаючи все попелище й захищаючи його своїм тілом, лежав чоловік. Шапки на ньому не було. Він був сивий. З закачаних холош стирчали босі ступні.
— Хто це? — спитав Парчевський.
Йому не відповіли.
Пальці рук закляклого чоловіка глибоко вхряслися в попіл і сміття. І він був нерухомий зовсім, тільки вітерець перебирав злегка білі волосинки на потилиці.
— Хто то? — перепитав знову Парчевський.
— Німці… — нарешті байдуже, порожньо відгукнувся хтось. — Австріяки…
— Я питаюся, хто то лежить?
І знову відповідь прилинула лише по довгій паузі:
— А Юшек… Панкратій…
— Побивається?
— Вмер.
Кінь щулив вуха і роздував ніздрі. Нетерпляче він переступав з ноги на ногу. Козаки стояли ззаду півколом, і коні їх гупали копитами по чорній витолоченій землі. Бричка спинилася далі, на дорозі.
— Чого ж він вмер? — запитав хтось з козаків. — Закатували альбо вчадів?
— Для чого вчадів? — відповів хтось, так само тихо, так само порожньо. — З горя помер…
Парчевський торкнув коня і рушив геть. Козаки і бричка теж посунули за ним ступою.
Вигорів весь куток села від шляху до церкви. В двох чи трьох місцях серед дороги були воронки від снарядів, і їх доводилося об'їздити.
На вулиці і в подвір'ях людей не було — де-де з-за сліпеньких вікон визирали миттю і зразу ж ховалися жіночі обличчя. Убитих чоловіків, жінок і дітей — було в селі сім; поранених — одинадцять.
Коло церкви чекав староста з кількома статечними дядьками, Дядьки були в свитах і з зеленими поясами поверх: була сьогодні неділя, і в церкві нещодавно скінчилася літургія. Тепер ще бриніло тихе мінорне подзвіння — відправлялося сім панахид.
Дядьки скинули шапки, а староста, підійшовши близько, простяг Парчевському руку.
— З щасливим приїздом, пане добродію, — сказав він, — з святою неділею. — Потім він поліз за пазуху і вийняв прим'ятий брудний клапоть сірого цукрового паперу. Він обережно розгладив його і поштиво простяг Парчевському. — От, господин офіцер, дозвольте представить: оце тільки-тільки у самій церкві з муру зірвали. От шибеники-урвиголови більшовики, погибелі на них так і нема!..
Парчевський взяв папір, він був на одному боці густо списаний хімічним олівцем — нерівними, ламаними друкованими літерами: