Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

З повітки вийшов старий Кульчицький і дивився, що воно за крик. З сусідкою він був не в ладах через поросят, що підкопували йому яблуні.

— Пані Крос! — загукав він. — А яке таке вам діло, що у мене в дворі робиться? Чи ви й до мене в хату порядки наводити прийдете? А яке таке, спитаюся я, право…

Але стара Крос уже збігла з ґанку під самісінький паркан. Вона припала до замшілих дощок і зашепотіла хутко-хутко, схлипуючи й затинаючися, крізь шпарину:

— Хлопчики! Милі мої хлопчики! Любі ви мої діточки! Порішіть німця проклятого! Віддячте за мою Катрусеньку!..

Треба було зникати.

Хлопці повставали і пішли до воріт, гукнувши на Кашина. Одуванчик зірвалася і побігла перша. Вона прошмигнула у хвіртку саме тоді, як хвіртка розчинилася і в двір ступив Бронька Кульчицький.

— Хто? Пардон! Але-пасе! — оступився він. — Це що за П'єретта[433]? Брате Станіславе Казимировичу! Чи не даму вашого серця сполохав мій невчасний прихід? Ату, тю-тю-тю, держи, лови, займай, переймай! — затупотів він ногами вслід дівчині, що майнула бігцем у провулок. — Здоров, Шая і вся шайка! Мамо! — гукнув він. — Золотар у дворі, ховайте у льох молоко, а то скисне! Пшепрашам, пардон, еншульдіген зі, куди ж це вас змело? Пропозиція — очко під одкритим небом. У батька вимантачим кварту сидру? Лафа!

— Ніколи, розумієш, — перепросив, ніяковіючи, Шая. — Я цс до тебе й приходив. Але зараз же скоро сьома, а перепустки в мопс після сьомої ходити, ти ж знаєш, нема. — Він похапцем нотне руку Бронці і шмигнув у хвіртку.

Шая вийшов на колію і прискорив кроки. Було вже по сьомій. Потрапляти на ніч до австрійської комендатури охоти не було. Через пустинну територію перед вокзалом Шая майже перебіг. Вокзал був тихий, перони порожні. Пасажирські вже пройшли, кур'єрські мали бути аж під північ. Ліворуч переїзду, під військовою рампою, стояли довгі ешелони. Вітер приносив від них сморід гною і гнилої соломи. Ревли корови, рохкали свині, мекала вівця. То стояли транспорта з товаром до Німеччини.

На вулицях у місті теж запанувала вже пустка, крамниці з важким гуркотом штор зачинялися. Патрулі походжали по бруку і свистіли довгим пронизливим свистом. Піркес прошмигнув до себе у двір саме перед носом патруля, що вже хотів його затримати.

В кімнатці у Шаї стояв присмерк.

Бідна була Шаїна кімнатка. Ліжко, навпроти провалений диван — верблюд, як звали його за часів гімназії, на стіні портрет сумної чорнявої жінки — Шаїна мати. Навпроти довгий чорний футляр…

Шая підійшов і торкнув футляр пальцем. А може, заграти зараз Бетховена[434]? Це ж таки вирішено: на вступних іспитах до консерваторії він гратиме неодмінно Бетховена. Радянська Росія є. Значить, буде і Радянська Україна. До першої ж радянської консерваторії, в Києві чи в Одесі, Шая піде на екзамен. Цікаво, чи є вже в Москві радянська консерваторія? Безсумнівно. Раз диктатура пролетаріату — все належить самому народові. Земля, заводи, культура і мистецтво. Все життя!.. Шаю враз обсипало жаром. Диктатура пролетаріату! Мажорний ключ… форте… патетична симфонія… Так, так, він, Шая Піркес, створить зараз такий опус: диктатура пролетаріату!.. Мерщій він ухопив футляр і висмикнув скрипку. Смичок вже був у правій руці.