Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

На цьому й порішили. Сьогодні ж уночі Одуванчик мала передати цю ідею Зілову.

Потім Піркес розповів, що Парчевський переказав йому одну його розмову з начальником варти. Якось після загальної ліквідації в балачці з Парчевським начальник варти назвав станцію «довідкове бюро». На запитання Парчевського він, сміючись, пояснив, що це вже в нього така виробилася звичка, бо весь час він сидить над секретними матеріалами розшукного відділу, а підпільники-більшовики нашу станцію звуть саме «довідкове бюро», бо вона є явкою для підпільників цілого Поділля. Кожний новий підпільник за одержанням призначення повинен з'явитися до «довідкового бюро», тобто на нашу станцію. І начальник варти бідкався, що вислідити це підпільне «довідкове бюро» так досі й не пощастило, дарма що вся станція вже вщерть наповнена шпигунами.

Це повідомлення надзвичайно схвалювало всіх. В Одуванчика волосся стало сторч і очі зробилися круглі й некліпливі. Стах танцював на своїй кривій нозі:

— Довідатися б, хлопці мої, га? Це ж зразу натрапимо на когось з більшовиків. Самі зв'яжемось і його попередимо, їмо довкола шинки!

Почали судити й рядити. Одуванчик пропонувала, що вона підходитиме до кожної людини на станції і стиха проказуватиме в неї за спиною, немовби й не до неї: «А я (дядю чи тьотю), знаю, що ви довідкове бюро». Хто озирнеться, той, значить, і є… Золотар робив у цьому проекті варіанти. Він пропонував прикинутися п'яним, тинятися по станції, бити себе в груди і гукати: «Я довідкове бюро, я довідкове бюро!» Або: «Де тут довідкове бюро, до тут довідкове бюро?» Підпільник з «довідкового бюро» мав би його неодмінно помітити, здогадатися, що тут щось по так, і якимось способом проявити себе перед Золотарем адже раз він підпільник, то, безперечно, людина розумна.

— А от ти, — журно зітхнув Стах, — з дураків вийшов, а в розумні не попав…

Піркес запропонував розклеїти скрізь такі повідомлення: «Бюро, шпики вас шукають!» Цим принаймні попереджалося підпільників про небезпеку.

Пропозиції, одна перед одною, були наївні й безглузді — з одчаю і зопалу. Всі примовкли і зажурилися. Що його робити? Де, де, де був підпільний більшовицький комітет?

Від початку інтервенції минуло півроку. Боротьба не вщухала ні на один день. І раз у раз — провали, поразки, розгром. Реквізиції, контрибуції, екзекуції, заслання, шибениці, розстріли — терор день у день. Але боротьба точилася і далі по всіх усюдах великої України. Події лише останніх днів Катеринослав[428], Тараща[429], Сквира[430], Холодний Яр[431], Кривий Ріг[432], Донецький басейн — про це навіть коротко згадувалося в газетах. Народ не мирився, народ повставав, увесь! Хлопці навіть всміхнулися. Ні, ні, революція не загинула ще. І не загине ніколи. Адже там, за лісами, за долами, за високими горами, цвіте-розцвітає, пишним цвітом розквітає не казка, не мрія, а більшовицька, пролетарська держава, Радянська Росія!