Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Позаду за козаками сунув натовп — батьки, жінки та Діти охочекомонників, староста, діди, баби. Піп з дияконом ішли теж. Кілька дядьків у зелених поясах — Місі, Дзбан, Головчук — несли ікону і корогву.
За околицею похід став. Баби поплакали.
Тоді бунчужний подав знак, і козаки вдарили пісню. Охочекомонники п'яними голосами — вони були вже п'яні вкрай — підхопили її й собі. Парчевський гукнув команду, і коні перейшли на рись.
Але тої хвилини, коли загін перебіг греблю і вирівнявся з краєм лісу, коні раптом шарахнули й звелися дибки. Тріскучий стрекіт схопився з узлісся, а тоді знову і знову. Короткі й швидкі вогники побігли вздовж лісового окопу. По загону стріляли частим огнем.
Кінь Парчевського зробив великий стрибок, поклав вуха і метнувся з місця учвал. Кулі засвистіли через голову рясно, але зразу ж випали зосталися зовсім позаду. Кінь ніс кар'єром дорогою вздовж понад лісом. Вітер бив у груди, в обличчя, і кашкет Парчевського зостався десь там, коло греблі.
Може, за кілометр, де дорога звертала за плантації буряку, Парчевський нарешті спинився.
Постріли сплескували тепер вже рідко і далеко. Звідси, з пагорба, було добре видно до греблі й до узлісся назад. Козаки Парчевського, розсипавшись невлад, скакали полем у різні боки, урозтіч. П'ятеро охочекомонників, всі в ряд, гнали щодуху мерщій назад до села. Потім один з них звалився з коня, і, віючи нестриженою гривою, кінь поскакав попереду всіх — сам.
Парчевський злегка торкнув боки коневі шпорами і поїхав ступою. Козаки, розсипавшися віялом, тепер знову з поля скакали до нього. Він мусив їх почекати. Було соромно командирові загону зостатися простоволосим. Та не вертатися ж за кашкетом під постріли знов! Партизанів залягло небагато, але серед них були стрільці.
Парчевський пустив повід і похилив голову на груди. Свіжий вітерець тріпав сколошканий чуб. «Георгії» тихо побрязкували на мундирі. Вечір вже заходив, сутеніло, з полів пахло гнилим соняшниковим бадиллям і холодною осінньою землею.
Парчевський насвистував під ніс невеселим, повільним, неуважним ритмом:
Потім він поправив розтріпаний чуб.
— Будь я проклятий, якщо це не Зілов! І забубонів під ніс:
Козаки по одному наздоганяли командира і мовчки, тихо шикувалися ззаду. Парчевський не озирався на них.
НЕ ШУКАЙ ДОЛІ, А ШУКАЙ ВОЛІ
Побачення призначено серед білого дня, в людному місці, просто в «Вишневому саду» — крайній ослінчик у другій алейці, біля альтанки. Вдень, поміж, людей, не ховаючися — то й була найкраща схованка, як того вчили старі, випробувані правила конспірації, вичитані з журналу «Былое»[437].
Відповідний до цього мав бути і одяг. Золотар обрядився в цупкого шовку блакитну руську сорочку, шиту чорним гарусом по вилогах та маніжці, з високим коміром на чотири ґудзики на петельках. Це була його єдина празникова одіж — на свят-вечір, на Великдень та на смерть. Чоботи з набором довелося позичати в людей, але такої ноги, як у Золотаря, не було ні в кого з парубків у вагонних майстернях, і тепер передки тисли Золотареві так, що ноги терпли аж до колін. Стах одяг батькову «англіканку» з відкладним комірцем і підв'язав горло, як і належить до англійського комірця, шовковим шнурочком з бомбочками на кінцях. Поверх він нап'яв ще й батькового весільного піджачка — з сірого у дрібну клітинку «столетника». І піджак, і сорочку, і шнурок, і широкий пояс з нікелевими оздобами — все довелось потягти нишком із мачушиної скрині вдосвіта, коли ще всі в хаті спали. І тільки Пірксс раптом з'явився, як і завжди, — без кашкета, в старій гімназичній тужурці, ще й з розхристаними грудьми: верхні ґудзики на тужурці не сходилися.
— Шая! — вжахнувся, вздрівши його, Золотар. — Таж ти такий, як і завсігди! — Він тяжко скривився, підбираючи під себе ноги: прокляті чоботи з набором тисли як на заказ.
— І добре! — огризнувся Піркес. — Я ж тут вештаюся щодня, і мене знають як облупленого. Коли б вирядився якимсь опудалом, це зразу впало б в око всім… Одуванчика я все ж таки, про всякий випадок, поставив біля входу: коли побачить щось там таке, вмить буде тут… — Він сів поруч приятелів, на крайній ослінчик у другій алейці, біля альтанки.
436
«Сильва, ты меня не любишь и отказом смерть несешь, Сильва, ты меня погубишь, если замуж не пойдешь…»— слова арії Едвіна з оперети угорського композитора Імре Кальмана (1882–1953) «Сільва» (1915).
437
«Былое» — журнал, в якому друкувалися матеріали з історії революційного руху переважно другої половини XIX ст. (Петербург — Ленінград, 1906–1907, 1917–1926; 57 номерів).