Вогнедан, Повелитель… [uk]

— «Шукайте щура у мишоловці», — промовив правитель стиха, — пане Вартиславе, розпорядіться…

— Я вже послав певних осіб, — мовив Веданг, — вони обшукують містечко… І наказав поставити застави на шляхах…

— Я підслухав їхню розмову, — продовжував ремісник, — випадково… Якби вони дізналися, що у тому складі є ще хтось, то прирізали б мене, не роздумуючи. Я завжди говорив, що приятель Щура не є справжнім вірним. Справжній вірний не має навіть думати про вбивство. А вони хотіли вбити майбутню матір…

— Стривай, — сказав Вогнедан, — то ці двоє, яких ти бачив мертвими в оцій залі, змовлялися вбити саме Першу Пані?

— Я чув це на власні вуха, — добродій Тутовик зробив розмашистий жест, ніби накреслив у себе на грудях трикутник, — вони збиралися це зробити… Я ледве пройшов до ратуші — мене не пускали, бо я вбраний не по святковому. Тоді я став кричати про те, що має статися, і мене почув воїн з роду Драконів. Молодий воїн…

— Атож, — сказав Воїслав, котрий стояв біля своїх воїнів, — добродій Явір на наше щастя кричав дуже голосно.

— Щур поплатився за свою дружбу з тими двома, — зітхнув ремісник, — але я радий, що допоміг… Таке злодіяння… І так шкода цього хлопчика…

У відповідь на подальші розпитування, Тутовик доволі точно описав Щура і сказав, що означена особа з’явилася у їхньому гурті з півроку тому і одразу почала «мутити воду».

— Ми, вірні Святого Старця, — оповідав Тутовик, — тим і славимося, що є рівними перед Богом і людьми та іншими… кгм… Словом — рівні, і поціновано нас буде однаковісінько, бо, як сказано, «і солома, і палісандрове дерево — все йде до печі Божого Гніву». Святому Старцю байдуже, чи є в тебе майстерня шовкових тканин, чи ти починав з наймита, котрий збирає кокони в тутовім гаї, а чи вона, та майстерня, дісталася тобі від батька… Або є грішники, як от суддя з Ведангу, котрі все життя пнуться, аби дорівнятися… ну… словом істотам, у котрих, може, і душі нема…

— Святі отці з Ішторну, — мовив Вогнедан, — вважають, що у ельфів є душа… Більшістю… в скільки там, Воїславе?

— В один голос, — сказав Веданг — молодший, — хоча я і досі вважаю, що ішторнійці самі втратили за останні століття і душі, і совість…

— Якщо ви думаєте, що Щур є вивідачем…, - заспішив Тутовик, — ні… Звісно ні… Він просто був злобним, неначе й насправді в минулому житті… Ох, так говорити гріх… Ми були мирною громадою… Ні про що не дбали — тільки про чистоту душі… Щур… Він дуже красно говорить… Його слухаєш, і розумієш, що ти є ще більшим грішником, ніж думаєш. Він умовив мене судитися з родиною, хоча я все зоставив доньці, коли прийняв закон. Але Щур сказав, що це є себелюбством, що мій зять, Громослав, і взагалі гостровухий, а тому майно моє потрібно продати, а гроші роздати вбогим… Ну, там, злидарям, біженцям з Моозу… Чужим, одним словом. Тоді це буде справжня пожертва… Потім він оповів нам, що у Квітані жертвують Богам людей… Ми увірвалися на капище неподалік Дару… Були якраз Громові Дні… Я-то не дуже і вірив, однак, до навернення я більше до Храму Сонця ходив, і до Бога Вітрів, котрий і торгівлею…До храму бога Грому теж заходив, але у Боговладі. А Щур оповів, що це нам, боговладцям, панство дурить голови, а по лісах, мовляв, ельфи людей ріжуть на всі великі свята і їхньої кров’ю годують нечисть ріжну, а та допомагає гостровухим у битвах…