Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
…це сталося за 51 000 років до тої хвилини, коли народився Ісус…
Весела була цього року осінь. Викурили немало махорки нічні тумани й простягали не раз димучі пасма за вигін у яр, до Дніпра — великої ріки.
Справи починаються коло млина.
На Степанові був кожушок ще з царського фронту й не було зовсім шапки.
— Во ізбіжаніє нагроможденія факту, — сказав він.
— А нащот там облізації — так я вам скажу, брешуть гади.
— Що ти понімаєш на воєнних ділах? — сказав Серьога-міліціонер. — У газеті проставлено, що китайський цар на Сибір іде. Хоче ввесь Сибір зайняти.
— Це не тільки китайський. Вони вже нас поділили між государствами. Америці — половина Сибіру, Англії — Чорне море, Франції — Петроград та Москву. А Германії — Україну. От-от прилетять ерапланом.
— На конференцію, значить? — запитав Степан. — Нащот резолюції й контрибуцій?
— Будуть тобі резолюції! — пообіцяв Серьога.
Решта — двоє куркулів — солідно копирсали паличками воду й задумливо плювали на небо, що пливло в воді глибоко й синьо.
— Мені це отець Гервасій казав про нашествіє іноплемінників і іже з ними, — роззявив рота церковний староста.
— Не іноплемінники, а інтервенція, — сказав Серьога, — а отцю Гервасію скажіть, щоб фізкультурою займався та щоб на бокс вчився.
— Який це бокс?
— Бокс — єсть научная драка кулаками. Скоро до нас приїде український піп — так щоб все по-научному було.
— Гріх тобі, хоча ти й Совєцка власть, — почав Гундя — церковний староста, — це кощунственне слово.
— Меморандум їм у пуп, скажу я вам! «Лерігія — опіум для народа», — сказав Серьога.
Серьога перед цим покуштував «перваку» і загинав такі слова, що в решти слухачів свербіли вуха.
— А знаєте, чого ми тут зійшлись? — сказав Гнат Карпович — куркуль на двадцять десятин і самогонщик.
— Угу, — підтвердив міліціонер.
__ Наш ворог настрочив на нас листа.
__ Семко?
__ Він. Підлиза, сукин син, до голих КеНеСів. Втопити його, арештанта, сволоча!
Міліціонер загубив трохи хмелю й сказав:
— Вещественні доказательства?
— Єсть, — відповів Гнат Карпович і витяг із картуза лист паперу, — ось!
«Дорогому товаришу ридактору газети. Доносю я вам, товариш ридактор, що в нашій Бабанці суки самогон гонять. І даже красная міліція — непобідимий представник Радвлади і гордость революції кривий Серьога по прозванію вуличному — під куб для первака дрова носить.
Товаришу ридактору газети сообщеніє, щоб він обратив замічаніє, і якщо ви цього не зробите, я не знаю вже, чи не загину тут у Бабанці — болоті Революції. Селькор Семко».
Обличчя витяглися.
— Мало його ще били, — сказав церковний староста.
Всі мовчали.
Одноманітний Дніпро викладав на берег свої примітивні мелодії.
Вітер дмухав у ліс, як у велику волторну. Куркульський млин мурчав сито й смачно:
Гурррр! Мурррр! Уррр! ррр!
— Не топити, бо він випливе й смердітиме. Трьохфунтовкою по голові — ось що йому треба.
Г у н д я. А тоді хату-читальню йому зробити під землею. Хай читає!
С т е п а н. Що це ви? Люди! Трудящого чоловіка вбивати? Як же це? (Трясеться).
Г н. К а р п о в и ч. Дурило ти, Степане! Ми пошуткували, а він і справді! Заспокойся (іронічно).
Г у н д я. Атож.
С т е п а н. Тьфу. І чому таке в голову мені прийшло!?
Коли Степанова кудлата голова зникла за високим берегом, Гнат Карпович плюнув і згадав неввічливо про матір:
— Трохи не вшльопали ми, граждани.
— Ану, без гражданів, — почулось од Гунді, — насточортіло вже їх слухати.
— Знаєте що, — сказав міліціонер Серьога, — Семко завтра йтиме до Трипілля в лікарню. Ми його перестрінемо.
…На березі ніби заколивалася лоза. Навіть короткометражний фільм показав би тут людське обличчя у збільшенню на першому плані, але я не хочу забігати наперед.
Ніч поналивала в калюжі чорного атраменту. Далеко на Дніпрі горів сигнальний ліхтар. Темрява обгортувала, її можна було мацати пальцями. Вітер залишив свою волторну й спочивав десь на дніпровій косі. Спросоння кричав пароплав і означав собою ступінь культури.
Постановка коштувала грошей. Я не знаю тільки, як можна було зафіксувати таку темряву. Хоч би один юпітер посвітив!
Тінь потрапляла ногою в калюжі. Якби знімка провадилась у місті — там можна було б довести тінь до ліхтаря й показати обличчя, аби глядач міг пізнати її раніш кінця. Я цього зробити не можу. Я лише скажу, що тінь, яка потрапляла ногою в калюжі, не була чотириногою. Вона не належала також і до жіночого роду.