Київ — New York

— З глини ліплять у старших групах. — Мені чомусь дуже захотілося обійняти її, поділившись своїм теплом.

— Мій тато ліпив із глини. А я йому допомагала. Коли була ще меншою, ніж зараз. А потім він поїхав до Іраку. Чули, там була війна? Він надсилав мені листи щотижня, обіцяючи, що скоро приїде. Але він не повернувся. Новий мамин чоловік не любить глину, він говорить, що від неї багато бруду. — Вона зітхнула, знову відвернувшись до вікна.

Ця маленька дівчинка, якій ледь виповнилося сім, поділилася зі мною своєю історією, зовсім не розраховуючи на жалість або співчуття. Переживаючи свій біль по-дорослому. Наодинці, смиренно.

— Знаєш, Джастін дуже переживав, що ти просто не хочеш приходити сюди. Давай домовимося так: сьогодні ти ліпитимеш з усіма з пластиліну, а я попрошу його вже наступного тижня взяти тебе з собою на заняття в старшу групу, де ліплять із глини. Глину ж не довіряють дилетантам. Звідки йому було знати, що ти в цій справі майстер? Сьогодні всі ліплять слона. Ти колись була в зоопарку?

— А можна мені зліпити квіти? Я б віднесла їх татові.

— Звісно, — погладила я її по спині, — ти можеш ліпити те, що підказує тобі твоє серце.

Коли я підійшла до Джастіна, він дивився на Меггі, яка створювала свій букет.

— Як ти зробила це?

— Пообіцяла, що ти ліпитимеш із нею з глини.

— Але...

— Заперечення не приймаються.

— Я й не збирався сперечатися з тобою.

Він обережно поправив моє волосся. І клас поплив у мене перед очима. Найбільше я бажала, щоби він не прибирав руку з мого обличчя. І щоби, перейнявши його безпосередність, я так само, не замислюючись, могла торкнутися і Джастінової щоки, відчувши на дотик його шкіру. Він усміхнувся мені й пішов по рядах, допомагаючи дітям. Там, де щойно була його рука, моє обличчя пашіло.

— Ну, що ж, заняття закінчилося. Завтра вас чекає сюрприз — ми ліпитимемо зі справжньої глини! — Джастін підморгнув Меггі, і вона заплескала в долоні.

Діти почали збирати речі.

— Ходімо, хочу дещо тобі показати. — Джастін потягнув мене до своєї кімнати. — Але відразу попереджаю, — він зупинився на порозі, — сьогодні я хвилююся значно більше.

— Нова картина? — Я пожвавилася.

Він лише усміхнувся у відповідь.

А потім відчинив двері, і мій погляд уперся в закріплене на мольберті полотно. Ця картина, як і попередня, була написана маслом. Темна вулиця, яскраві зірки, що відбиваються в калюжах разом із нічними вогнями міста. Дощ. Дівчина. Вона босоніж іде по мокрій стрічці асфальту. Її довге волосся, намокнувши, прилипло до спини. На ній бежева сукня-футляр. І жилетка, хутро якої стирчить урізнобіч, як у мокрої кішки. Однією рукою вона поправляє волосся, в іншій тримає туфлі. Вона зображена зі спини. Але я знаю, що вона всміхається. Це я.

— Ну що, вдалося піймати мить?

— Напевно, так.

Я не могла відірвати погляд від полотна. Він бачив мене такою, якою малював. І в його очах я була справді красива. Учора, коли я йшла до таксі, думаючи про нього, він дивився мені вслід. І запам’ятав цей момент.