Київ — New York

— Взаємно.

— Ну, хочеш, я кину все і приїду?

Джастін устав із-за столу й рушив у мій бік.

— Я перетелефоную. Потрібно розплатитися з офіціантом.

— Передавай привіт Полу!

Я встигла вимкнутися до того, як Джастін підійшов до мене впритул.

— Алісо!

Я всміхнулася. Коли він був поруч, мені хотілося всміхатися.

— Як минув урок?

— Добре.

— Що малювали?

— Одне одного.

— І кого малювала ти?

— Хлопця з першого ряду. Такого смішного, з кучерявим волоссям.

— А я сподівався, ти намалюєш мене... — Він усміхався, і моє тіло покривалося гусячою шкірою.

— Колись намалюю... — Я сказала це більше собі, ніж йому.

У кутку зали чоловік із широкими густими вусами грав на саксофоні. Звуки долинали до нас через розчахнуті двері. У проходах між столами, немов танцюючи під цю зворушливу музику, кружляли офіціанти в довжезних білих фартухах, зав’язаних на спині у великі банти. Ми стояли, підпираючи перила, і дивилися одне на одного. Вже тоді я знала, що ніколи не забуду його очі: сині, з блакитно-сірим відтінком у зіницях. Пильні, теплі, блискучі.

— Ти не хочеш повернутися до школи зі мною? — Джастін підставив мені лікоть, і я взяла його під руку, коли ми йшли до столу.

— Навіщо?

«Хочу, звісно, хочу!» — кричало, вистрибуючи з грудей, моє серце.

— Розумієш, у мене ще заняття. Ліплення. І там є одна дівчинка, з якою мені не вдається знайти спільну мову. Точніше, зацікавити її. Думав, може, ти допоможеш. Я сьогодні підглядав за твоїм заняттям, діти тягнуться до тебе. Та й твій досвід роботи в лікарнях... Мені говорили про це.

— Добре. Чому б і ні? — Він підглядав за мною — це все, що я вловила з його монологу.

Проводжаючи мене до столу, Джастін злегка торкнувся моєї талії, і я остаточно втратила розум.

До школи ми рушили пішки. Іти було недалеко, лише кілька кварталів. І він, як і попереднього вечора, взяв мене за руку. Підкоряючись його магнетизму, я не могла вирвати долоню. Але най-жахливішим буле те, що я не хотіла цього робити! Я всміхалася перехожим, які йшли назустріч, і почувалася цілком щасливою.

— Скільки тобі років? — Це питання не давало мені спокою.

— Двадцять два. Ти думала, мені більше? — Він відпустив мою руку і, обігнавши, повернувся до мене обличчям. Тепер він ішов, задкуючи.

— Ні. — «Добре, хоч не двадцять», — подумалося мені.

— А тобі?

Варто було здогадатися, що він поцікавиться тим самим. Але його питання таки заскочило мене зненацька.

— Як гадаєш? — Я ніколи не відповідала такими ідіотськими кривляннями на питання про свій вік. І ніколи так сильно не мріяла, щоби співрозмовник помилився.

— Не знаю. — Я затримала подих. — Може, років двадцять три. Але виглядаєш ти молодшою.

Видих.

— Чому ж тоді двадцять три? — Я всміхалася. Через три місяці мені виповнювалося тридцять.

— Тобі знадобився час, аби стати тим, ким ти є.